Ось нарешті здійснилася так довго виплекана мрія поїхати у паломництво. Паломництво до святинь Прикарпаття!!! Тільки побачила це оголошення в газеті, одразу щось йокнуло в серці. Здалося, що ось він той єдиний шанс розібратися в собі. Дізнатися хто ти, для чого ти живеш і що є твоє життя… Адже це не такі легкі запитання, які так мучать душу. Перше що мене вразило - це люди нашої групи. У ході знайомства з ними я зрозуміла що знайшла (нарешті!!!) однодумців. Ті люди хоч і різні, але близькі по духу.

Потяг швидко мчав нас через прекрасні безкраї краєвиди України, в напрямку нашого першого пункту призначення - Івано-Франківська. Вражало все. І те як сонце сідало десь там за пагорбом у гущі дерев. І те як воно зійшло, освітивши своїм світлом річки і долини, огорнуті пухнастим туманом. Живучи у місті, завантажений буденними проблемами, інколи не помічаєш красу цього світу, створеного Богом для нас. Серед такої краси починаєш усвідомлювати, що ти втрачаєш. Втрачаєш те джерело Божої благодаті і Божої любові, якої всі ми так прагнемо. Ось і приходять перші прозріння. Але що воно буде там далі…

Наступний етап нашого паломництва - чоловічий монастир Скит Манявський в с. Манява. По дорозі до монастиря мене вразила велика чисельність храмів і капличок у Прикарпатті, які то тут, то там виринали серед дерев і хат. Та й віра у людей дуже міцна. Напевне, Бог присутній у кожному кроці їхнього життя і вони відчувають це…

Огорнутий в аромат хвойних дерев і вечірні сутінки Манявський Скит зустрів нас своєю таємничістю. Таємничістю своєї історії, пелена якої повинна була відкритися зовсім скоро. Зустрів нас о. Василь Вінтоняк, який розповів нам про непросту історію монастиря і провів змістовну бесіду про віру, про релігію і просто відповідав на наші запитання. Ми так були захоплені розмовою що, напевно, ще б говорили і говорили, та було вже досить пізно, а попереду був новий день, який обіцяв нам багато чого цікавого. Прочитавши вечірні молитви у Хресто-Воздвиженському храмі Скит-Манявського монастиря, ми пішли відпочивати. Засинаючи, згадувала кожну подію цього дня. І було таке враження, що це був не один день, а одразу три. Настільки різними були наші відчуття від дороги, від прогулянки по Івано-Франківську і від монастиря.

Наступний день розпочався з Літургії у Хресто-Воздвиженському храмі після якої читали акафіст Св. Пантелеймону, пам'ять якого звершувалася якраз у цей день (9 серпня). Після Богослужіння нам провели екскурсію по території монастиря і розповіли докладніше про його історію. Заснований він був офіційно у 1606 році преп. Іовом і Феодосієм Манявськими, але є відомості, що монахи жили тут ще до часу заснування монастиря. Шукаючи місце для своєї обителі, вони піднімалися в Карпати і знайшли цілюще джерело, яке витікало з каменю. Пізніше його назвали Блаженним каменем. В часи коли існував монастир, свята вода з каменю неодноразово зцілювала багатьох людей від різних хвороб, зокрема від хвороби очей. Та коли монастир закрили, ще в кінці 18 ст., вода почала зникати, а з часом вона повністю зникла. Але коли в 1998 р. розпочалося відновлення монастиря вода знову закрапала. Тепер спадає кілька крапель за хвилину, і паломники, чекаючи поки набереться вода, мають час на молитву і роздуми. Сам камінь знаходиться на досить крутій горі, на яку нелегко забиратися, але місце там дуже красиве і благодатне. Побу вавши там, ми ніскільки не стомилися, а тільки набралися сил і наснаги. Повернувшись до мона стиря, наша компанія допомогла трошки по господарству, а потім поїхали до Манявського водосп аду, одного з найбільших у Карпатах (висота найбільшого каскаду 26 м). Велич і могутність водоспаду захоплювала своєю красою. Шум падаючої води нагадував про вічність, про плин часу, який не можна зупинити. Але що таке час? Його тут зовсім не відчуваєш. Думки, схожі на краплі води, які шумно спадали вниз, застигаючи в плесі річки, карбувалися десь далеко навіть не у мозку, а в серці. Та вже наближався вечір і ми мусили повертатися назад до монастиря. ….Надвечір ми розклали ватру за межами монастиря і згуртувалися біля неї. Враження дня, який уже минав, огортали кожного невидимою пеленою приємної втоми, яка тільки допомагали нашій бесіді. З бесіди біля вогнища досить цікаво було дізнатися про стан справ у кожного на парафії, про різні заходи які вони проводять, про життя і згуртованість парафіян. Серед нашої великої компанії були брати і сестри не тільки з нашого Братства свв. Бориса і Гліба, а й з молодіжної організації Неопалима Купина (м. Львова) і Братства Апостола і Євангеліста Іоана Богослова (м. Івано-Франківськ).

Недільний ранок 10 серпня, не зважаючи на вчорашній дощ, зустрів нас яскравим теплим сонечком, яке в супроводі благовісних дзвонів, що лунали з монастиря, манило в храм на Літургію. Коли ми прийшли у храмі вже було дуже багато паломників, які приїхали звідусіль до благодатної Святині, а також місцевих вірних. Але почалася Літургія, і одразу відчулося як ці незнайомі люди стали одним цілим - Тілом Христовим. Усі разом вони значили дуже багато, а поодинці бул и як окремі механізми, які злагоджено можуть працювати тільки разом з іншими. Ця єдність у молитві, у піснях радувала, напевне, серце кожного, і воно сповнене вщерть Божої любові хотіло дарувати її усьому оточуючому світові, дарувати назавжди і всім. А ще наші серця здивував і порадував той збіг обставин, що ми приїхали в Скит Манявський саме на день святкування ікони Смоленської Божої Матері (Одигітрії), яку передали всього декілька місяців назад цій обителі.

Історія цієї чудодійної ікони дуже цікава і загадкова. Розпочинається вона з 1788 р. на Афонській горі. Написана афонськими ченцями, ця ікона помандрувала до Новоафонського монастиря в Абхазії, де й перебувала весь цей час. Коли Радянська влада почала громити всі монастирі і гонити Церкву, до ікони було приставлено монаха-хранителя, завданням якого було берегти її, я к зіницю ока. Монах носив її завжди під одягом і тому всі думали, що вона зникла, бо ніхто її не бачив. Помираючи, монах передав ікону своєму наступнику, який також розпочав свій шлях хранителя ікони. Взагалі ікона Одигітрії славна тим, що зцілює людей від епілепсії, у таких випадках монах й використовував її. Та проходив час, і він вже постарів і почав задумуватися над тим, кому передати цю ікону на збереження. Але одного разу йому було видіння Божої Матері, яка наказала передати ікону в Український Афон. Не знаючи тоді ще, що СкитМанявський монастир ще здавна називають Українським Афоном, він приїздить на Україну, щоб дізнатися і відвідати його. В той час в монастирі тільки розпочалася відбудова храму. Побачивши руїни, він побоявся залишати ікону. Але цього року йому знову було видіння Божої Матері, яка все-таки просила залишити ікону Одигітрії в Українському Афоні. Тоді він, не вагаючись, віддав ікону в С кит-Манявський монастир, де зараз вона знаходиться і доступна для вшанування віруючими. Тиха і таємнича краса ікони одразу ж привертає до себе увагу і огортає тебе дивним відчуттям спокою, який укріпляє твою віру і допомагає тобі у житті.

Після Літургії, оскільки в нас залишалося ще трошки часу до від'їзду, ми вирішили піднятися на гору (250 м) поруч з монастирем і подивитися на цю всю красу з висоти. Схил гори весь був вкритий високими деревами: смерекою, карпатською ялинкою та іншими. З вершину, на жаль, ми дуже мало побачили через високі дерева, зате по дорозі на гору ми натрапили на залишки фундаменту старого монастиря, а також ще поїли малини та ожини. Внизу на нас чекали вже автобуси. Швидко зібравшись, ми пішли на молитви, після яких настоятель монастиря о. Яків благословив нас у дорогу і, попрощавшись з усіма, ми відправились далі, до наступного пункту нашого паломництва - с. Шевченкове що є неподалік від Галича. Тут знаходиться один із найдревніших храмів, які ще збереглися з давніх часів - церква Св. Пантелеймона. Вона розташована на пагорбі біля річок Лімниця та Дністер. А недалечко від неї знаходиться яблуневий сад, де ми згодом розташували свій табір. Після розтаборування знову розпалили ватру і, огорнуті тихою місячною ніччю, ще довго розмовляли і співали. А зранку сонечко своїм теплим і лагідним світлом розбудило кожного. І ті, кому вдалося побачити дивовижний схід сонця, довго розповідали про те, як крізь вологі хвилі туману починала прокидатися природа.

Далі на нас чекав сучасний Галич. Дійшовши до нього пішки і лишивши свої речі у церкві Різдва Христового (ХІІІ ст.), ми пішли оглядати місто. Звідти ми поїхали в с. Крилос, де раніше була розташована столиця Галицького князівства. Там навіть ще зараз проводять розкопки Старого Галича. На Замковій горі знаходиться музей в колишні митрополичих палатах, а також реставрований Успенський собор, фундамент якого був закладений ще за часів князя Данила Галицького. Екскурсовод дуже цікаво розповіла нам про історію Старого Галича і також показала кілька цілющих джерел які знаходяться, тут же у Крилосі. Одне джерельце, назва якого Францішкове, відоме своїми цілющими властивостями ще з 13 століття. Біля цього джерельця віруючим людям неодноразово з'являлась Мати Божа, тому неподалеку збудована капличка Божої Матері, в якій проводяться молебні за участю багатьох паломників. Нам було настільки цікаво у Крилосі, що ми затрималися на трішечки більше часу чим розраховували. І поспішаючи назад у Галич, вирушили до останній пункт нашого паломництва с. Приозерне де зараз розбудовується майбутній Успенський жіночий монастир. Приїхали ми туди пізно, та незважаючи на це нас дуже тепло зустріли о. Андрій Перогів з дружиною Іриною і маленькою Марійкою, яка завзято допомагала нам розкладати наші речі. Після вечірніх молитов ми розклали ватру і знову занурилися у потоки роздумів, пісень і вражень. О. Андрій розповів нам про історію маєтку графа Рея, на базі якого розбудовується монастир, про те як ідуть справи реставрації будинку - справжнього витвору неготичної архітектури 18 ст. Це не легка справа, але з Божою поміччю робота не стоїть на одному місці. Прокинувшись наступного ранку всіх гнітило відчуття, що це вже останній день нашого паломництва, та це не заважало нам радіти життю і допомагати по господарству монастиря. На останній нашій спільній трапезі о. Андрій запропонував дуже гарну річ. Він назвав нас духовною сім'єю, і був цілком правий. Всі ці 5 днів ми жили як одне ціле, турботи кожного були наші турботи і та Божа Любов яка з'єднала нас в цьому паломництві повік залишиться з нами і серед нас. Так от, він запропонував молитися за всіх членів сім'ї нашої духовної, щоб хоч ми і роз'їдемося хто куди, завжди були поруч разом у молитві. Так хвилина за хвилиною стікали останні години нашого паломництва, і, намагаючись не сумувати, ми почали збиратися в дорогу.

... Потяг, не поспішаючи, віз нас до Києва, назад у вир буденного життя. І головне щоб воно не закрутило нас, як дзиґу, якраз для цього і потрібні такі паломництва, щоб нагадати людям про зміст буття і шлях, яким мусимо йти.

З любов'ю у Христі, Олена.