1. Отже, під катихизацією розуміємо впорядкований процес вивчення Христової науки, поєднаний із щоденним зближенням з Його Особою, завдяки чому формується справжній Христовий учень, віра якого стає чим раз більш зрілою
Зі сказаного вище видно, що життя християнина мало б спиратися на спільноті з воскреслим Христом, яка виражається не тільки в наслідуванні Його думок і вчинків, але в першу чергу у "неустанному триванні при Ньому". Уподібнення християнина до Христа у зовнішній спосіб через життя в чеснотах, а в сенсі внутрішньому - через особисте возз'єднання, що приводить до життя в Христі.
Тому християнин, який прямує до освячення, чинить це за допомогою Христа і в єдності з ним, відкидаючи все, що могло би стати на перешкоді. Метою християнського життя є наслідування Христа в міру Його Втілення і згідно з покликанням кожного. Духовна єдність із Христом, спричиняє те, що людина народжується до нового життя. Спосіб життя, мислення, відчуття і діяння Ісуса стає через причастя з Ним способом життя християнина. Свою відданість Богові він засвідчує поведінкою, згідною із заповідями. Твердо вірить, що вони є даром, наданим йому на благо. Всі життєві турботи переходять на другий план, а бажання сповнення Божої волі стає вищою потребою.
2. Зовнішні прояви внутрішнього сопричастя з Ісусом Христом
Возз'єднання з Христом, знаходить свій зовнішній вираз у стосунках з іншими людьми. Любов до ближнього є природним наслідком дійсного діяння Духа любові в серці людини. Не можна говорити про справжню любов до Бога без зовнішніх проявів у способі мислення, дій і вираження прагнень. Ті дві дійсності не можна розділити, адже вони тісно між собою пов'язані. Уміння любити і приймати ближніх такими, якими вони є - це зовнішній прояв внутрішнього перетворення і обожнення чи возз'єднання з Христом. Тому заповіді любити Бога і ближнього творять нерозривну цілісність (Мт 22,34-40). Доброзичливість, повага, уміння пробачати, чутливість до потреб інших - це ознаки, характерні для життя людини, возз'єднаної з Христом, якою повинен бути християнин. Особливим проявом цієї духовної єдності є здатність відповідати на зло добром, на зневагу - вибаченням, що також є виразом зрілої християнської позиції.
Возз'єднання з Христом приводить до пробудження потенціалу добра, отриманого від Творця, і завдяки тому людина здобуває здатність пробачати завдану кривду. Вона далека від ненависті й бажання помсти за причинені їй страждання. Любов до Бога, якою людина невимушено сповнена, випромінюється назовні, даючи іншим уявлення про Бога, якому присвячено все її життя. Таким чином незримий Бог стає близьким. Взаємна любов робить явною присутність Бога в людських серцях. Тому Церква, будучи спільнотою християн, мала стати спільнотою любові. Не можна бути возз'єднаним із Богом і живити неприязнь до ближнього. Така позиція є запереченням вчення, що міститься у Святому Письмі. Слово Церква бере своє значення від гр. ???????, що стосується тих, які належать до Господа, або від євр. qahal; гр. ????????, лат. ecclesia тобто тих, що творять сукупність, зборище, спільноту, Божий народ, який громадиться, щоб виконувати релігійні обряди. В Святому Письмі знаходимо багато порівнянь, які стосуються Церкви і вказують на те, чим Вона є і яке її завдання. В Новому Завіті знаходимо різні терміни, які окреслюють суть і роль Церкви. Старозавітні тексти виголошують, пов'язуючи людину з громадою та Богом, тому часто будуть появлятися окреслення Народ Божий, Народ Вибраний і Покликаний. В книгах Нового Завіту всі ті назви наберуть нового значення і змісту. Хоч слово ????????, яке стосується для означення Народу, що є власністю Божою вживається тут і там, то в Новому Завіті буде воно вже означати щось зовсім інше, буде це вже Новий Народ, про який пророкували Єремія (Єр. 31,33) та Єзекиїл (Єз. 37,27)". Церква - це також нова святиня (2 Кор. 6; Еф. 2,21; 1 Пт. 2,5), тобто місце присутності та діяння Божого. Старий Завіт приготовляє і заповідає Церкву, Ісус Христос об'являє, основує та утверджує через вилиття Духа. Отже, назва Церква стосується до зібрання Божого люду в ім'я Христа, а не як випадкове збіговисько чи натовп. В Євангелії від Матея в двох місцях вжито слово ???????? в значенні "Божої будівлі" (Мт 16,17-19) та "Дружньої спільноти нагадування і молитви" (Мт 18,17). В Апостольських посланнях Церква називається: "Спільнотою освячених в Ісусі Христі" (1 Кор. 1,2), "Спільнотою Божою" (1 Кор 10,32; 11,22), "Євхаристійною спільнотою (зборами подяки)" (1 Кор. 11,18), "Спільнотою миру (братньої любові)" (Рим 16,16), "Тіло Христове" (Єф. 5,21-33), "Родина Божа" (1 Тим 3,5), "Спільнотою місійною" (Дії 15,3), "Спільнотою навернення" (Дії 15,22-23), "Спільнота заклопотана про хворих" (Як 5,14), "Спільнотою правди"(3 Йо).
Ці місця із новозавітних текстів вказують на любов як головну цінність, в основі якої є відносини християн з Богом та міжлюдські стосунки в Церкві. Відчувається в них родинний характер взаємин між поодинокими членами. Розвиток життя в любові не здійснюється автоматично - це процес, який складається з людських зусиль та діянь Божої ласки.
3. Першою і головною прикметою християнського життя є обов'язок творити середовища любові на різних рівнях: особистому, подружньому, родинному, церковному, суспільному. Ця внутрішня готовість мала б бути підтверджена зовнішнім заангажуванням. Виникає це з євангельського правила, що дерево пізнається по плодах. Добрі наміри не можуть вести до злих наслідків. Коли християнин декларує, що він хоче будувати спільноту любові, а в зовнішній поведінці цього не видно, то значить, що маємо до діла із свідомим або несвідомим обманом. Особисті мотивації мали б бути підтверджені зовнішніми проявами. З любов'ю пов'язані конкретні діла, а не пусті декларації. Перший етап - це бажання жити любов'ю, а другий - це готовість переносити всі труднощі, пов'язані із творенням спільноти любові.
Це означає, бути готовим щоденно умирати для свого егоцентризму, щоб могти ділитися добром з другими. Без ласки Божої, без сили Духа Святого без Його перебування в серці людини, це неможливе. Тут показується наступний аспект духовного життя, яким є віра. Не в значенні самого знання про Бога чи побожності, але в значені особистого довір'я, уповання, усвідомлення, що Ісус Христос є Спасителем, що Він, справді, Господь всемогутній. Чим людина сильніше вміє звірюватись на Бога, тим більше в зовнішньому вимірі буде готова переносити клопоти. Критерієм дозрілої віри є конкретні плоди, діла. Жива віра формує нову людину з новим серцем. Прикладом може послужити подія, коли хтось висловлює про другу особу критичну думку. І на підставі цього, якою є реакція на зауваження, чи християнин вміє її прийняти, бо це є реальне для нього терпіння, хоч невелике, але правдиве. Таким чином можна пізнати рівень духовного розвитку. Коли не вміє його прийняти, коли весь обурюється, це показує, що ще не має достатньо сили, аби прийняти цей біль на себе. Значить, він ще внутрішньо не сформований, не готовий будувати спільноти любові, бо одним із необхідних елементів для її творення є нагадування один одного. Кожна спільнота любові чи то подружня, чи родинна, чи чернеча, чи церковна не може спиратися на лицемірстві та нещирості. Тому, коли християнин не вміє приймати уваги, це вказує на його низький рівень довіри до Бога, тобто яким є насправді особистий з Ним зв'язок. Жива віра родиться з проповідування, яке є свідченням реальності Христового Воскресіння. Віра не народжується з навчання, що є лише переказуванням знань про Бога, а через проповідування свідоцтва про те, що Христос живий, що Святий Дух діє, що Боже Царство вже прийшло, що Божа любов є безмежною, що кожна особа є улюбленою дитиною Божою. На основі такого проповідування в слухачів мало б зродитись прагнення відкрити себе на діяння божественної благодаті, щоб визнати Ісуса Христа як Господа і Спасителя, щоб прийняти в дарунок животворящого Святого Духа. Щойно після цього досвіду може появитися навчання катехитичне, тобто пояснення духовного життя, передання знань про історію спасіння. Не приносить очікуваних наслідків катехизація без основ, так як не має смислу будувати дах до хати без фундаментів, на яких він мав би спиратися. Сьогодні дуже потрібне живе проповідування, яке породжуватиме в слухачів довір'я до Бога як люблячого Небесного Батька. На початок необхідно розбудити живу віру, а щойно після цього може відбуватися навчання катехитичне. Відворотна черговість може вести в тупик, буде вкладатися багато зусиль, а результатів не буде. У формуванні дозрілих християн потрібні три ступені: духовне пробудження, оживлення віри та катехизація. Черговими критеріями духовного розвитку християнина є всі інші дари та плоди діяння Духа Святого в серці, які проявляються в зовнішньому способі мислення та діяння. Св. Павло в листі до Галатів (Гл. 5,22-23) перераховує дев'ять ознак, які вказують на діяння Духа Святого в житті людини а саме: любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброта, вірність, тихість, стриманість це на їхній основі можна розпізнати рівень життя духовного християнина.
