Зараз, озираючись назад і згадуючи веселу й гучну ватагу, яка долає неабиякі відстані (Київ - таки немаленьке місто) під проводом різдвяної Зорі, аби зайти до ще однієї теплої хати і заспівати славу народженому Богу, привітати господарів, зловивши їх усмішку як дорогоцінний дарунок чуйного християнського серця, аби під супровід звуку дзвоників, у миготінні різнобарвних хусток і вишиваних візерунків вигукнути "Христос народився!" і отримати у відповідь "Славімо Його!", а також (що теж, маю сказати, не в останню чергу приємно) традиційні заслужені горіхи, цукерки та інші "шинки, ковбаси і оселедці", - так от, зараз, озираючись на все це вже з виру буденних звичних справ-навчань-робіт, які знову захопили, мов коловорот, розумію, усвідомлюю і стверджую ще раз: люблю Коляду! Нашу, православну, українську, мою рідну.
Цього року Київське Православне Молодіжне братство свв. Бориса і Гліба ходило колядницькою ватагою (15 чоловік) вперше за історію свого існування. Не дивно - нам ще року нема. Але навіть будучи такими "немовлятами", а, можливо якраз і завдяки цьому, ми мали цього року напрочуд вдале колядування - щире, дружнє, завзяте, веселе, досить масштабне(!) і приправлене несподіваними пригодами і подарунками (в хорошому, звісно, розумінні).
Особливою подією стало відвідання Патріарха Київського і всієї Руси -України Філарета. За влаштування цієї зустрічі ми вдячні нашому братському духівникові ієромонаху Євстратію (Зорі) (прізвище якого є особливо символічним у різдвяному контексті). Це було, фактично, перше особисте знайомство Святішого Владики з членами братства, перша розмова тет-а-тет про діяльність братства. І надзвичайно приємно, що відбулася вона саме у такому різдвяному, по-домашньому теплому настрої. Патріарх проповідував, як і завжди: богослів'я Різдва, служіння молодої людини в суспільстві, любов як основа православного життя. Ця зустріч стала справді найкращим завершенням наших братських колядницьких Святок, тим підсумком, який оформив розуміння їх смислу, впорядкував і прояснив усю сукупність переживань і вражень, які супроводжували нас під час Коляди. Воістину в такі моменти розумієш і дійсно на власному досвіді переживаєш смисл істини "будьте, як діти!" - коли Немовля-Христос сповнює усе твоє єство атмосферою чуда Свого пришестя у світ, і ти, відкритий і безпосередній, захоплюєшся величчю Убогого, і в найменшому бачиш найбільше.
Словом, думаю, ця Коляда дала нам багато цінного. Але тепер від поезії - до статистики. Отже згідно з офіційними даними, заснованими на свідченнях очевидців, можна констатувати наступне: кількість осіб у ватазі - від 11 до 16 (в залежності від пори дня); середній вік учасників - 21 рік; кількість днів колядування - 2; загальна кількість "проколядованих" годин - 22,5; кількість наколядованого - дані уточнюються (але багато); кількість гостинних хат, господарі яких люб'язно погодилися прийняти ватагу - 27; основні тетриторіальні одиниці Києва, які зазнали челядницької інтервенції - Печерський р-н, Теремки (усі субрайонні елементи), Оболонь, Райдужний масив, територія Патріархії УПЦ КП.
Ось, що говорять факти. Що ж до додаткових аргументів на користь достовірності пригод, то про це зможуть засвідчити ті, хто здійснив незабутню подорож опівнічним (а, точніше, вже за-північним) Києвом на платформі трамваю, що здійснює технічне обслуговування колій. Згаданий транспортний - принаймні для нас він став таким - засіб було зупинено очевидно під впливом сили нашої різдвяної Зорі та радісного обличчя Звіздаря. Спів колядок, веселі вигуки до запізнілих перехожих, тріпотіння стрічок на Зірці і абсолютно неповторний різдвяний ясний настрій, ну і, звичайно, подальше споживання наколядованих скарбів - ось те, що лишається в пам'яті і серці аж до наступного Різдва. Але найголовніший скарб - це скарб любові Того Немовляти, Який прийшов на землю, сповнив наші серця благодатним бажанням розносити світло Його Різдва по всіх усюдах і подарував справжнє чудо зустрічати цю любов у кожній православній душі, яка відкликається на колядницьке "Христос народився!" радісним "Славімо Його!"
