Рубрики

Поэзія

Життя
Коли на небі гасне зірка,
Стає так сумно на душі,
А в горлі спрагло й дуже гірко -
Сьогодні хтось цей світ лишив.
Лишив назавжди і навіки ...
А може інше є життя?
Адже горить наступна зірка
Й вона, напевно, молода!
Така-бо доля в нас Людино,
Під Богом ходиш по Землі:
Згораєш ти, приходить зміна,
Горить вогонь у попелі.
Цей попіл вітер розвіває,
Та не розвіє серця біль,
Бо рана ця не заживає,
Ніколи в ній не зникне сіль.
Та кров сердечна-найсвятіша,
Ніхто її не осквернить!
У ній все рідне, найрідніше -
Життя у крові цій біжить.

О мить!
Таємна тиша і бентежний подих
Вдихнули в душу благодать святу.
І ти на сцені відчуваєш дотик
Людської вдячності, що обмина біду.
Ти відчуваєш тепло, й воно летить до тебе
Зворотнім променем надії і снаги.
Немов на крилах ти летиш у небо
І ловиш в нім свої думки-птахи.
Тобі не треба їх редагувати, -
Їх відшліфує Господа рука.
О, скільки треба душу тренувати,
Щоб не хитнулась раптом десь нога.
Не вірю в щастя я, лиш в мить блаженну,
Ради якої можна все віддать!
Вона, немов отой вогонь священний,
Неначе совість - вічна благодать!
О мить! Тобі я поклоняюсь,
Тобі молитву подарую я,
Тебе люблю, для тебе я звершаюсь,
Бо ти і є моє земне життя.

Ольга Дмитренко

Архів