В релігійному житті кожної людини віра становить фундамент духовного розвитку. Без віри не можемо подобатись Богові, а дякуючи їй можемо з Ним спілкуватись. Віра в Бога опирається на слуханні Слова Божого і на його виконуванні. Наші роздумування над Словом Божим повинні глибоко закорінитися в нашому серці, бо Слово Боже дає впевненість, а впевненість народжує міцну віру, віра ж росте в міру її визнання.
Визнання - це спосіб самовираження віри, це твердження того, що знаходиться в серці людини, це засвідчення того, з чим ми згідні, підтвердження того, в що ми віримо. Визнання - це спосіб думання, поведінки, розмов і цілого нашого життя. Якщо визнання віри є помилкове, то вся проблема лежить в помилковому способі думання - розум такої людини ще не є відновлений Словом Божим.
Багато християн зазнають великих поразок в своєму житті з приводу негативного визнання, тобто визнавання своїх поразок, слабкостей, упадків чи невдач. Невірне визнання призводить до великих втрат, особливо в духовному житті людини, бо таке визнання провадить до втрат ласк Божих, обмежує її в спілкуванні з Богом, життя такої людини стає великим тягарем, як для неї самої, так і для оточуючих її людей. Таке визнання нищить віру людини в Бога, бо своїми устами людина визнає хто в її житті є паном: Бог чи хтось інший; бо, як каже Біблія : "з глибини серця промовляють уста". Наші уста роблять нас міліонерами або жебраками, переможцями або рабами, ми їх можемо наповнити вірою або сумнівом.
Сумнів є одним з найбільших ворогів людини в піднятті відповідних кроків на дорозі досконалості. Його голос приблизно так звучить в серці людини: "Я не можу; в мене немає здібностей, можливостей або сил; я обмежений; тощо". А уста віри в такий ото спосіб проповідують: "Я можу все в тому, хто укріплює мене" (Фил.4.13); "Господь - моє світло і моє спасіння: кого маю боятись? Господь мого життя твердиня: кого маю страхатись?" (Пс.27.1); "Якщо Бог за мене, то хто проти мене?" Бог зробив мене більшим від моїх ворогів, Він поставив мою п'яту на шию слабкості, страху і безрадності.
Так в книзі Чисел читаємо про вивідувачів, посланих Мойсеєм в землю Ханаанську. Дванадцятьом довірив Мойсей цю місію, десять з яких, прийшовши, сповістили цілій громаді Ізраїльській про неможливість заволодіння землею, яка тече молоком і медом. Тими, що принесли "недобру вістку", керував страх і непевність, бо вони в тій землі бачили людей-велетнів і укріплені міста. Вони дали звести себе побаченим, забувши і зневірившись в обітницях Божих. Але двоє з вивідувачів - Ісус Навин і Калев переконували всіх про можливість здобуття тієї землі, не зважаючи на різноманітні об'єктивні перешкоди, але покладаючись у всьому на Бога. Ізраїльтяни прийняли вістку більшості вивідувачів, і тому визнали і увірували в неможливість здобуття тієї землі. Читаючи далі цю книгу, бачимо, що з тих людей, які засумнівались, так ніхто й не ввійшов в Обіцяну землю, бо те невірне переконання залишилося в їхніх серцях. Тільки ті, які свідчили свою віру в Бога і Його обітниці, змогли ввійти в ту землю, яку обіцяв їм Господь, і ними були, між іншими, Ісус Навин та Калев.
Той, хто сумнівається, вірить в поразку - це віра не в те, що потрібно. В своєму житті людина завжди одержує те, в що вірить, бо віра походить з серця, з глибини людської істоти. Якщо говорити про Новий Завіт, наочним прикладом малої віри є потопаючий Петро, який за дозволом Ісуса, що йшов по воді, вийшовши з човна, почав до Нього йти у вірі. І доти, поки він дивився на Ісуса і пам'ятав Його слова, все було гаразд. Але, як тільки почав звертати увагу на обставини, які його оточували, зразу ж, злякавшись, засумнівався і почав потопати. В цьому випадку і в інших випадках по відношенню до малої віри учнів, Ісус називає їх маловірами, а в деяких випадках розбещеним родом. Сумніви, страх, непевність походять від диявола, а дияволу треба противитись на взір, як це робив Ісус, з допомогою Святого Письма і молитви. В Євангелії від св. Матея читаємо, як Ісус, спокушуваний дияволом на протязі 40 днів посту на пустині, в кінці свого випробування на спокуси злого духа відповідав словами зі Св. Письма, тим самим засоромивши і розброївши його остаточно.
Вся безрадність учнів Ісуса лежить не в відсутності сили, але в малій вірі, бо силу і владу вони отримали від Ісуса. Навпаки, Ісус їм якби докоряє: "Чому ж засумнівались в мені? Чому ви так боїтеся? Де ваша віра? Хіба я не сказав вам на початку цієї подорожі, що ми переберемось на протилежний бік? Чому ви мені не повірили?" Тому твердження, що комусь бракує сили, є безпідставне, бо насправді йому бракує віри, а разом з тим виявляється його безсилість. Бо той, хто хоче бути результативним воїном Христа, мусить зберігати в собі Його слова і ними жити. Бо, якщо цього не буде, то інші слова і прагнення зів'ють собі гніздечко в серці людини. Бо віра жива і правдива тече з серця, переповненого Божим Словом. А перестає в людині звучати пісня віри, коли порушуються взаємовідносини між нею і її Творцем, бо втрачаємо своє визнання, не слухаючись Його, бо "Віра від слухання, а слухання через Слово Христове" (Рм.10,17).
Якщо ми віримо Богу і в Ньому покладаємо всю нашу надію, то теж повинні вірити і в те все, що Він говорить до нас в своєму Слові, а якщо так, то можемо просити все, чого нам потрібно, бо все, що нам потрібне, є згідне з Його Словом. Наша молитва прохання повинна перш за все бути молитвою віри, бо тільки в такому разі можемо отримати те, про що просимо. Бог чує перш за все молитву віри, Він чує тебе тому, що ти віриш Йому і просиш згідно з Його волею.
На превеликий жаль багато християн мають малу віру, подібну до віри Томи, тоді як в них повинна бути віра Авраама. Тома мав переконання і знання про цвяхи і спис, якими було пробите тіло Ісуса, а також те, що Він помер. Тома мав віру чисто людську, тому й промовляв, що не повірить доти, поки не побачить і не доторкнеться до Ісуса. Часто так є з нашим обмеженим, недосконалим людським розумом, що не можемо зрозуміти і пояснити багатьох речей, які діються в природі, не говорячи про речі духовні (надприродні). І якраз в таких ситуаціях віра приходить людині на допомогу. Прикладом досконалої віри для всіх християн є отець наш Авраам. Bін, не звертаючи уваги на свій похилий вік і на вік своєї дружини Сари, не засумнівався в обітницях Божих, але увірував, не мавши потомства, що буде батьком багатьох народів, і що в його імені благословляться всі племена землі. "Віра є запорукою того, чого сподіваємося - доказ речей невидимих" (Євр.11.1). Хочеться, щоб всі поступали в вірі, як отець Авраам, не звертаючи уваги на немочі нашого тіла, але завжди звертаючи увагу на те, що говорить Слово Боже.
Як бачимо від початку нашої розмови, жодні наші терпіння не повинні змінювати нашого відношення до Бога, а навпаки, за прикладом ув'язнених, скованих кайданами і попередньо бичуваних Павла і Сили, співати, прославляючи Бога. Бо що було б, якщо б вони сіли, склавши руки, почали хникати, жалілися один одному, що несправедливо постраждали, або, ще гірше, почали нарікати? Відповідь є для всіх зрозуміла - не було б жодного чуда в в'язниці, де вони перебували.
Ви не будете боятись ніяких обставин, ви не будете боятись ніяких хвороб, ви не будете боятись нічого, ви будете дивитись в обличчя життю без жодного страху - як переможці. А для цього потрібно щодня визнавати ким для вас є Отець, що для вас робить Ісус праворуч Отця, і що робить в вас Св. Дух. Тому для тих, що вірують, все можливо, бо наш Отець Небесний передбачив так, щоб в глибині віруючого жив сам Бог, з яким немає нічого неможливого. Після того, як ми стали новим творінням в Ісусі Христі, Він дав нам завдаток Святого Духа, яким кличемо "Авва, Отче!" В наших тілах міститься джерело живої води, джерело всякої сили, всякого добра і життя вічного. Божа присутність в нас дає нам впевненість і віру в перемогу, бо в Ньому ми поклали всю нашу надію.
Бр. Іван Сикало
