Мене як священника храму при Московському університеті попросили написати про специфіку роботи пастиря з молоддю, що навчається... Ця тема животрепетна насамперед тому, що склад парафіян нашої Церкви в останні роки значно помолодшав. Крім того, є деякі православні громади, особливо у великих містах й особливо у новостворених парафіях, в яких молоді люди переважають. Здебільшого це школярі, гімназисти, ліцеїсти, абітурієнти, студенти й аспіранти. Майже всі вони прийшли до Церкви нещодавно, майже в усіх батьки - люди нецерковні, майже в кожного з них за плечима, м'яко кажучи, нецерковний досвід. Одним словом, майже всі вони неофіти.
Поняття "неофіт" використовується часто, однак значення цього слова в щоденному мовленні неясне. Формально це - "новоохрещений", не більш того. Але про неофітство говорять тоді, коли відмічають або невігластво, або, навпаки, максималізм суджень, дій та вимог до себе та оточуючих новонаверненого християнина… На мій погляд, будь-якому неофітствові властиве порушене уявлення про ієрархію цінностей та - як результат цього - незнання міри та чину, повна плутанина у слідуванні внутрішніх і зовнішніх канонів і законів… Однак неофіт, що має рішучість боротися з гріхами під керівництвом досвідченого духівника, може за дуже короткий термін досягти такого рівня воцерковленості, який набуває інший християнин за десятиліття.
Отже, молода людина вирішила охреститися і переступає поріг храму… Усвідомлення цього таїнства як шляху до святості є важливим завданням у підготовці до Хрещення. А святість дійсно покладає на людину такі обов'язки й таку міру відповідальності, які наша мирська свідомість ледве чи може вмістити… Без допомоги Божої все буде даремно: "Людям це неможливо, Богу же все можливо " (Мф. 19, 25-26). Я не раз пересвідчувався у своїй пастирській практиці в дієвості благодаті Божої, отриманої під час хрещення. Втім, це не означає, що підготовка до таїнства необов'язкова. Мало того, вона необхідна…
…Чому більшість молодих людей, що приняли хрещення і відвідували храм впродовж деякого часу, перестають ходити до церкви? Часто молода людина відчуває відсутність душевного комфорту від того, що її віра дуже далека від тієї, зовнішню форму якої вона спостерігає в храмі. Якщо вона починає наслідувати цю форму (старанно хреститися, цілувати ікони, бити доземні поклони, молитися незрозумілими для неї словами і т.д.), совість починає докоряти їй за те, що вона фальшивить. Непогано, коли молода людина реагує на це смиренно й запасається терпінням; добре, якщо поряд є мудрий віруючий товариш, здатний підтримати її обережною порадою; прекрасно, якщо цей неофіт не посоромиться задати свої здивовані питання священику, який краще від усіх знає, що відповісти їй. Але жахливо, - а це відбувається нерідко, - коли новонавернений сам з'ясовує для себе це нерозуміння, у результаті чого починає звинувачувати в нещирості усіх, хто ходить до храму. Звісно, йому дуже важко вмістити те, що віра, так само як любов, смирення, терпіння, навіть милосердя, навіть покаяння, навіть молитва, - це все дари Божі. Всі ці чесноти неможливо виховати в собі, примусити себе їм слідувати, навіяти собі їх. Там, де людина ставить себе вище від Бога, програш неминучий. Тільки відкинувши свою гордість, і тільки усвідомивши свою немічність, людина здатна почати шлях сходження. Для цього дуже важливо тверезо оцінити своє справжнє місце в координатах вічности …ще раз прочитати від початку до кінця Євангеліє та знайти себе в оточенні Христа... Таке прочитання Євангелія буде мати дуже сприятливі наслідки - людина набуває певної точки відліку, і відтак їй видно шлях, яким слід наближатися до Христа.
Ще одне нерозуміння, яке доводиться чути іноді від молодих парафіян, - це скарга на те, що вони відчувають надто велику прірву між тим, що пов'язане в їхньому житті з Церквою, з їх вірою в Бога, і тим, про що їм доводиться думати, говорити, або чим займатися вдома, на роботі, у навчальному закладі, в колі друзів… Ця роздвоєність їх дуже мучить. Їм здається, що їх життя розділене якоюсь межею у вигляді церковної огорожі, всередині якої - одна людина, а поза нею - зовсім інша… Дуже часто молодим християнам доводиться зносити нерозуміння, докори, насмішки з боку членів родини та близьких друзів. В результаті одні поривають з Церквою, не витримавши спокус, інші замикаються, в собі, обривають усякі зв'язки з друзями. …У свідомості третіх Церква стає таким собі "клубом за інтересами", а християнство набуває рис одного з соціально-філософських громадських рухів… Це почуття роздвоєності можна перемогти тільки в один спосіб - всього себе підкорити Христові, все своє життя поставити в контекст вічності. Без Церкви зробити це неможливо, тому треба прагнути вмістити в "церковну огорожу" весь свій побут, взаємостосунки з друзями, сім'єю, співробітниками, навіть усі свої обов'язки перед домом, роботою, державою…
Одне із завдань, яке повинен вирішити кожен з нас для себе, -це знайти всьому своє місце… Відновленням ієрархії цінностей для кожного християнина й займається Церква. У пошуках правдивих, ''нормальних'' цінностей природнім чином відпаде все зайве, таке, що заважає йти до істини. Апостол Павло говорить: "...знання надимає, а любов будує. Коли хто думає ніби щось знає, той нічого ще не знає так, як знати повинно. Коли ж хто любить Бога, той пізнаний Ним" (1 Кор. 8, 1-3)… Врешті-решт, жити "нормально" - це слідувати заповідям Божим, жити церковним життям та мірою всього ставити любов до Бога й до ближнього. Мається на увазі та любов, про яку співає гімн апостол Павло: "Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любові не маю, то став я як мідь дзвінка або бубон гудячий. І коли маю дар пророкувати, і знаю усі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть і гори переставляти, та любові не маю, - то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки мої , і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, - то пожитку не матиму жодного! Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою; усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить. Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, - та припиняться, хоч мови існують,- та припиняться, хоч існує знання, - та скасується" (1 Кор. 13, 1-8).
Ось яку висоту, ось який контекст життя пропонує нам ця "норма"! У наш вік зневіри, цинізму, невігластва, рабства та злоби Православ'я закликає нас жити з Христом у радості, веселості, розсудливості, свободі та любові… Однак немає користі в слідуванні одним приписам та ігноруванні інших, бо ніколи в такому випадку вільним не станеш. Бути з Христом - значить бути вільним; без Нього - бути рабом. "Кожен, хто чинить гріх, - свідчить Іоанн Богослов, - той раб гріха; і не зостається раб в домі повік... Коли Син, отже, зробить вас вільними, то справді ви будете вільні " (Ін. 8, 34-36). У нормах церковного життя, канонах, догматах, уставах, обрядах, ритуалах є величезна мудрість, вони створюють універсальний ритм христианського життя, що знищує роздвоєння, яке виникає іноді в свідомості неофіта... Тому, хто увійшов у цей ритм, долати внутрішні спокуси та труднощі сучасного світу набагато легше, не кажучи вже про те, що для нього життя стає більш осмисленим, для нього все - навіть дрібниці повсякденного побуту - починає органічно вписуватися в контекст вічності, а всі випадковості, якими заповнюється весь часовий простір невіруючої людини, дивним чином перетворюються в закономірності.
Вигилянський Володимир, свящ., Kiev-orthodox.org
