Дивний Господь у святих Своїх, у Своїх святинях. Нам з вами пощастило жити на благодатній землі, яку Бог споконвіків обдаровував Своєю ласкою та на якій являв Свою славу через мовчазну гармонію храмів і невимовну красу пейзажів українського краю, через чуда та особливі подвиги вірних. Ці свідчення Божої величі змушують завмирати серця вірних православних (і не тільки!), наповнюючись захватом та благоговінням, змушують долати сотні й навіть тисячі кілометрів, щоб знов і знов відчути дивовижну присутність Божої Благодаті.
Одним з таких місць, де ми з братчиками залишили частинку свого серця, для нас цієї весни стала Почаївська Лавра. У дні, коли весь люд правовірний готувався до Великодня, наші брати з Православного братства ім. Іоана Богослова м. Івано-Франківська запросили всіх бажаючих приєднатися до них в великопісному паломництві до найбільшої Волинської святині - Свято-Успенської Почаївської Лаври. Бог дав і мені опинитися серед цих щасливчиків.
Розміщену на високій горі Лавру видно здалеку, немов за євангельською притчею: "Ніхто, засвітивши світильник, не ставить його в закритому місці чи під посудину, але на свічник, щоб усі, хто входять, бачили світло" (Лук.11-33). Монастир оточений високими мурами, які ще раз підтверджують, що він був осередком і охоронцем віри православної протягом віків важкої історії волинського краю та Лаври зокрема. Господь проводив Почаївську лавру через складні часи і татарської навали, і жорстокого панування владних діячів католицької церкви, і радянських прибічників атеїстичної пропаганди. Проведе і через сучасні випробування.
Здавен і до сьогодні Почаївська Лавра була і залишається місцем масового паломництва, причиною чого є численні її святині, найбільшими серед яких є слід правої стопи Богородиці, Чудотворна ікона Богородиці та мощі Преподобного Іова Почаївського.
Про появу сліду стопи Богородиці розповідає така легенда. У Почаївській горі була природна печера, в якій у середині XIV століття оселилися два самітники-подвижники. Якось влітку один з них, творячи невпинну молитву, сходив на вершину гори. І раптом перед ним у вогненному стовпі явилася Богоматір, що стояла на камені. Вражений, він гукнув на свого товариша - й обидва впали ниць перед нею. Чудесний вогненний стовп бачив і пастух Іван Босий, який пас під горою череду. Він теж помчав угору, але побачив лише іноків, котрі навколішках славили Богородицю. На камені ж, на якому стояла Цариця Небесна, всі троє побачили слід її правої стопи, наповнений прозорою водою. Це сталося близько 1340 року.
Зараз ця святиня знаходиться в Успенському храмі за невеликою латунною огорожею, бронзовий позолочений ковчег Стопи відбито на камені. Над ковчегом великий бронзовий кіот з барельєфним зображенням цього явища.
Чудотворна ікона Богородиці Почаївському монастирю дісталася 1597 року в подарунок від заможної вдови Анни Гойської, що володіла Почаєвом у другій половині ХVІ-го століття. Подарована грецьким митрополитом Неофітом, ікона чинила чудеса зцілення. Сліпий від народження брат Анни Гойської прозрів. Власниця чудотворного образу передала його до монастирського мурованого храму Успіння Богоматері, який вона побудувала. Відтоді Лаврі почали належати дві великі святині - Стопа і ікона Богоматері.
Щодня після полуношниці в зіркоподібному, сяючому дорогоцінними каменями кіоті ікона опускається над Царськими Вратами для поклоніння і прикладання.
Щодо третьої святині Почаївської гори, то перекази свідчать, що Ійов Залізо, відколи став ігуменом Почаївської обителі, впровадив монаший статут "спільножитного" (кіновійного) чернечого спасіння. Чеснотне життя монахів було суворим у праці, пості, молитвах. Цим життям ченців під проводом ігумена Іова Заліза обитель прославилась по всій Волині і Україні.
Неподалік від Почаївської Лаври знаходиться Свято-Духівський Монастир-Скит, звідки і починається історія самої Лаври. Як вже згадувалось, у 1220 році настоятель обителі Мефодій побудував тут Монастир-Скит, який відрізнявся строгістю чернечого життя. Слава Скит-гори, овіяної чудесами Богородиці, росла та ширилася, а сам монастир ставав центром духовної просвіти на Західній Русі. Тут була богословська школа та типографія.
Не обминули монастир, з дозволу Господнього, і лиха: Скит грабували, три рази лютувала морова виразка - втретє настільки жорстоко, що з сотні поселенців вижило лише п'ятеро. Все це було в кінці XVI - на початку XVII віків.
З переселенням ченців, що залишилися в живих, до сусіднього Почаївського монастиря губиться і історія Скит-гори, свідчення про яку з'являються вже в уніатський період, коли там було побудовано Свято-Троїцький храм та нові келії. За часів радянської влади монастир було закрито, цінності вивезено невідомо куди, в будівлях храмів розміщено склади, а в братському корпусі - притулок для душевнохворих.
Зараз у монастирі проживають і несуть монаші обов'язки 65 ченців. Активно ведуться роботи по відновленню Скита. У Скита також є свої святині: чудотворний хрест Прп. Никити Стовпника, який при бажанні можна навіть одягнути на себе, оновлена ікона Божої Матері "Споручниця грішних", ікона Прп. Серафима Саровського, написана на частині каменя, на якому він молився 1000 днів і ночей, мироточива глава невідомого святого та ковчеги з численними святими мощами.
Також Господь нас благословив відвідати храми Тернополя і подякувати Богові та Матері Божій за таке прекрасне паломництво перед чудотворною іконою Зарваницької Божої Матері.
Втомлені, голодні та невиспані, ми повернулися до Києва. І в цій столичній галасливій метушні, перед обличчям всіх наших буденних справ та нерозв'язаних проблем було так гарно згадати золоті куполи монастиря, свідки Божої величі, що тягнуться до неба, і думати, що час іде, а Божа слава вічна.
З любов'ю у Христі, Ірина
