Близько 2000 років Ісус Христос живе серед нас. Він вчить, підтримує лагідним словом та доброю порадою в скрутну хвилину, допомагає нам бути і ( при великому нашому бажанні ) стати такими, якими первісно задумав нас Отець. Він перебуває завжди і всюди з нами, бо є найкращим Другом, який приніс всім Любов і обдаровує нас своєю благодаттю.Він все життя дуже хвилюється за цей цілющій вогник в серці кожного, бо знає: його закон, його сила - найголовніші в цьому світі!
Весняного сонячного дня група з київського братства, зішовши на перон станції "Буча", досить довго вирішувала, як дістатись до інтернату, що знаходився в селищі. Нас помітила (а скоріше, це відбулося навпаки:) перехожа бабуся. Запитавши, чи є в нас там діти і отримавши позитивну відповідь, здивувавшись додала: "Самі ж ще діти!". Ми ж, не розгубившись, процитували гасло, з соціальної реклами державної служби підтримки прийомної родини "Чужих дітей не буває!". Хоча тоді, мабуть, ще не зрозумівши всієї глибини цієї фрази, а прийнявши її, як аксіому (пізніше виявиться, що окрім безперечності, є ще галасливі доведення потреби любові до ближнього).
І от, перед нами величезна споруда інтернату: довга трьохповерхова будівля, що розкинулась на просторій площі; п'ять великих спортивних майданчиків і затишний садочок (тут пустують, граються, прогулюються, спілкуються старші вихованці школи). Холл також привітно зустрів нас, радісно пускаючи через скло вікон перше тепло сонячних промінчиків. Але, по-справжньому, ми зігрілися від перших посмішок дитячих облич, від вогнику очей: яскравоблакитних, сіро-зелених, карих; зацікавлених, ображених, радісних, зажурених... Їх було так багато! Виявилось, що перед нами сиділи 30 учнів III-IV класів (2 класи складають 1 групу). Гостинно та зі щирою радістю прийняли нас діти, тому ми швидко облишили хвилюватись і перейшли до завдань, загадок, кидання м'яча разом з питаннями. Натомість, отримували від дітей швидку і правильну відповідь (і влучний кидок м'яча:-). Приємно було чути їх обізнаність в древніх іменах, в назвах тварин з різних куточків земної кулі, а розгадування загадок і досі залишається одним із найулюбленіших занять дітлахів.
В частині програми, що умовно називалась "служіння", ми спробували розповісти про останні дні земного життя Ісуса Христа, починаючи зі свята, що мали зустрічати наступного дня - Входу Господнього до Єрусалиму, і до самого Христового Воскресіння. Як добре, коли люди, які тебе оточують - твої однодумці і як добре, коли ці думки про Бога! Вихователі в інтернаті є людьми віруючими і малеча завдяки їм багато знала і про першородний гріх, і про розп'яття Ісуса Христа, і про Його Воскресіння (у славу Божу навіть про Жон-Мироносиць нам розповідали!) А їх питаннями ми були здивовані (рівно, як за тиждень нас вразять їх малюнки на тему Великодня): "Чи правда, що Ісус прийде вдруге?", "Що означає напис "INRI" на табличці, що була прибита до хреста?", "Чому нижній кийок на хресті нерівний, а правий його кінець "дивиться" вгору, а лівий - вниз?".
Ну як вам? Відчуваєте потенціал? Але крім того, щоб вчитися і "ЧОМУкати" діти, як відомо, люблять бавитись і саме тому, Віталій та Андрій на деякий час стали клоунами-затійниками. Вони провели чудові рухливі ігри, в яких діти могли проявити себе і пограти в складі команд. Досвідом на майбутнє для всіх нас стало те, що не всі одразу прилучались до команди. Після закінчення наших забав, дітлахи щиро подякували, ми ж - пообіцяли їм приїхати наступної суботи, чому вони зраділи, і поспішили завітати до ще менших діток - I - II класів.
Їх було втричі менше від III - IV класів ( тобто 10 ), а реакція - ще бурхливішою. Ми посідали з малюками на ковдру, познайомились і зрозуміли, що крім служіння про Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа, тут і зараз маємо розповісти їм і про молитву, про янголів, і про янгола-охоронителя, і про святого Миколая... Крім цього ще маємо встигнути поспівати колядки... Як ви вже, мабуть, зрозуміли, ми просто не встигли відповісти на всі питання і виконати всі бажання, бо маленькі не мовчали, а висловлювали свою думку щодо предмету обговорення, ділилися зворушливими спогадами про життя до інтернату або просто підходили ближче і ніжно обіймали... Сміх і галас постукали в двері групи разом із клоунами Піфом і Пафом і от, діти вже всі в грі: моторні, веселі, розумні, такі милі... Грицько, Ганнуся, Маєчка, Оленка і Яночка - дві сестрички, яких зовсім скоро відвезуть у далеку Італію, Тетянка (за місяць ця маленька вже буде жити у Римі. Можливо, "там" їй пощастить ще колись побачитись із подругами з України?), Олексійко, Іванко, Владик, Андрійко. І зле, і добре в цьому світі має колись закінчитись. І завершив нашу першу суботню зустріч з дітлахами у Бучі спільний танок дітей та їхньої "мами" Надії Миколаївни, Піфа і Пафа, Оленки і автора цих рядків під пісеньку мамонтеняти про маму зі зворушливими рядками: "Ведь так не бывает на свете, чтоб были потеряны дети"...
Дивно, але я вбачаю в початку і закінченні першого візиту до Бучі Боже благословіння на наше служіння. Бо саме в той момент, тримаючи в лівій, і в правій руці маленькі ручки Іванка і Тетянки, дивлячись, як вони радіють щомиті, навіть, коли виголошують слова тієї пісеньки , ще і ще переконуєшся у справедливості того гасла з реклами...
* * *
Сьогодні вперше в інтернат
І боязко, і радісно, і з трепетом
Ступаючи стежинкою,
Вдивляюсь я в обличчя цих малят:
Чи приймуть, чи залишуся "чужинкою"?
І Щемно в грудях, серце тріпотить,
Поріг переступила і в подиві завмерла.
Тут і любов, і сміх дитячий весело дзвенить -
Я вкрай здивована...
Ти посміхаєшся- і посмішкиу відповідь,
Ти приголубиш- ручки звідусіль вже тягнуться.
Я вже "своя" напевно. Ну ж бо геть всі сумніви
Із вдячністю вдивляюсь у безхмарне небо.
Алла
* * *
Кожен брат, кожна сестра, які вже встигли завітати до Бучі, відчули, наскільки сильно діти потребують душевної теплоти, уваги, турботи. А особливо це відчуваєш, коли приходить час говорити їм, що треба від'їжджати. Дітлашки обступають тебе і повторюють, що не хочуть розлучатись.
В ту суботу, що я був в гостях у малюків, сестра Олена займалась дітками I - II класів. За тиждень вона дізналась, що серед них є як охрещені, так і неохрещені. Але не всі навіть серед охрещених носять хрестики, бо просто їх не мають! І вона зайнялась тим, щоб наступного разу привезти хрестики всім охрещеним діточкам. І от під час спілкування з молитвою за дітей вона подарувала і допомогла одягти малечі хрестики, чому дітки щиро раділи і обіцяли, що ніколи не будуть знімати їх ("Навіть на ніч!", - сказала Маєчка). Неохрещені дітлашки, відчуваючи, наскільки хрещення є чудовою подією в житті людини, висловили найщиріше бажання прийняти Таїнство Хрещення. Дякуємо Богові, що наблизив момент прилучення діточок до Божої родини, що кожен з нас має можливість допомогти їм в такій добрій справі (чи то катехизацією, чи моральною підтримкою, або молитвою). Це дійсно можна назвати дивом (а кажуть, що їх не буває...)
Безперечно, спілкуючись з дітьми, я хвилювався, але їхні щирість, посмішки, простота додавали впевненості в собі. Я зрозумів, що не варто боятися спілкування з маленькими, навіть якщо не маєш педагогічного фаху. Головне - відкрити їм своє серце, бо найважливішим для дитинки, яка не має батьків, є відчути любов (тобто, коли її розуміють, безкорисливо люблять такою, якою вона є і саме тому, вона має ставати дедалі кращою). На власному досвіді переконався, що діти повертають лагідність і щирість, які губляться у буденності життя. За це я дуже вдячний нашим малюкам і звичайно вже готуюся до наступних зустрічей.
