Церква - нове життя людства

Православ'я є Церква Христова на землі. З грецької мови слово Церква - ε̉κκλησία означає зібрання людей через заклик, покликання (від гр. εκκάλω - закликаю). Перші учні Христа усвідомлювали себе саме покликаними Учителем до єдності у зібранні, тобто в Церкві. Вони не були послідовниками нової "релігії", ані прихильниками якоїсь нової ідеології чи соціальної доктрини. Об'єднували їх не абстрактні "принципи" чи "цінності", але повна відданість покликанню, яка радикально змінила їхнє життя, "перетворила фрагментарні частинки-індивідууми в єдине тіло Церкви".

Одним із найвеличніших моментів у житті всього людства була та хвилина, коли Господь Ісус Христос у Своїй Первосвященницькій молитві виголосив: "Отче Святий! Збережи їх в ім'я Твоє; тих, яких Ти дав Мені, щоб вони були єдине, як і Ми. Не за них же тільки благаю, але й за віруючих у Мене за словом їхнім, щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас єдине..." (Ін. 17, 11, 20-21).

В цих словах виражена вся суть християнства: воно не є якимось абстрактним вченням, воно є спільним життям, в якому окремі особистості настільки єднаються між собою, що їх єднання можна уподібнити до єдності Осіб Пресвятої Троїці. "На землі немає такої єдності, - пише архієпископ Іларіон (Троїцький) в своїй книзі "Християнства немає без Церкви", - з яким можна було б порівняти єдність Церкви. Така єдність є лише на небі. Там, ні з чим незрівнянна любов Отця, Сина і Духа Святого єднає три Особи в єдину Сущність, так, що уже не три Боги, а Єдиний Бог, що живе триєдиним життям".

В словах Первосвященницької молитви Господа істина Церкви поставлена в найтісніший зв'язок з тайною Пресвятої Троїці. Люди, що вступили в Церкву і возлюбили один одного, уподібнюються до Осіб Пресвятої Троїці, Які любов'ю об'єднані в одну Сущність. Так само і Церква є ніби єдиносущність багатьох особистостей, утворена їхньою загальною любов'ю до Бога і один одного.

Отже, всю земну справу Христа слід розглядати не як лише справу навчання. Христос приходив на землю зовсім не для того тільки, щоб подати людям декілька нових істин. Він приходив, щоб створити нове життя людства, тобто Церкву (Мф. 16, 18).

Церковна ієрархія

Церква як Тіло Христове, маючи своєю Главою Самого Спасителя, складається із членів - братів, рівних між собою перед лицем правди Божої, які мають однакову надію на Царство Небесне. Апостол Петро називає членів Церкви "народом Божим". "А ви - рід обраний, - пише апостол, - царствене священство, народ святий, люди відновлення, поставлені для того, щоб сповіщати чесноти Того, Хто покликав вас з темряви в чудове Своє світло" (1 Пет. 2, 9).

Вчення про царствене священство всіх християн виражене і розкрите в Новому Завіті з повною ясністю. Проте, вже в апостольські часи у Церкві існувало ієрархічне священство, тобто особливі люди, вибрані для служіння Євхаристії і предстоятельства над народом. В книзі Діянь говориться про вибрання семи дияконів і посвячення їх на служіння (Діян. 6, 6). Проповідуючи в різних містах Римської імперії, апостоли засновували там християнські общини і рукопокладали єпископів і пресвітерів для очолення цих общин. Служіння єпископів, пресвітерів і дияконів було служінням таїнств, учительства і духовного керівництва, зумовлене відмінністю служінь всіх членів Церкви. Як в людському тілі кожен член виконує свою функцію, так і у членів Церкви відмінні види служінь. "Дари різні, але Дух один і той же; і служіння різні, а Господь один і той же; і діяння різні, а Бог один і той же, Котрий творить все у всіх... І одних Бог настановив в Церкві, по-перше, Апостолами, по-друге, пророками, по-третє, учителями", - говорить апостол Павло (1 Кор. 12, 4-6, 28).

Ієрархічне священство існує в Церкві саме завдяки загальному царственому священству всіх християн. Для означення священства дуже часто в церковній практиці вживається давньогрецьке слово "клір" (коли мова йде про конкретного священика, то зазначається, що він є "кліриком" певної єпархії). Цей термін дуже добре відображає древньохристиянське розуміння ієрархічного служіння в Церкві. Грецьке слово κλη̃ρος означає "жереб", κληρόνω - "отримую в спадок". Священство є правом всіх християн, але не всі є здатними до особливого служіння в Церкві. Священик не є "начальник" у Церкві, а - служитель. Відомий православний богослов митрополит Антоній Сурожський зауважує: "Рукоположення не робить людину розумною, красномовною, вченою, святою. Вона стає тайнозвершувачем. Це колосального розміру річ, але це не все".

В Церкві ієрархічне священство нерозривно пов'язане з народом Божим - і одне не може існувати без другого: як община не може бути Церквою без священика, так і священик не може бути таким без общини.

Служіння християн в Церкві

Священик ні в якому разі не є одноосібним завершувачем таїнств: всі таїнства звершуються ним за участю народу, разом з народом і за згодою народу. Чин Літургії наочно показує, що предстоятель священнодіє від лиця народу і участь народу в служінні не є пасивною. Кожен виголос священика стверджується словом "Амінь" (євр. "істинно"), яке проголошує народ (чин Літургії не знає поняття "хор", а тільки поняття "народ"; в сучасній богослужбовій практиці хор ніби втілює народ, хоча часто практикується ця древня традиція загального співу під час богослужіння), кожне благословення священика супроводжується зворотним благословенням народу. Священик і народ рівні: "Мир усім", - говорить священик; "І духові твоєму", - відповідає народ; "Благодать Господа нашого Ісуса Христа з усіма вами", - говорить священик; "І з духом твоїм", - відповідає народ. В деяких випадках сам священик просить благословення у народу. Наприклад, в чині Полуношниці священик звертається до народу: "Благословіть, отці святі і браття, і простіть мені, грішному...", на що народ відповідає: "Бог нехай простить тобі...". В древній Церкві рукоположення священика і єпископа звершувалося при згоді народу і, як правило, до цього степеня підносяться особи, обрані народом.

Роль мирян в сучасних умовах життя Церкви

Сьогодні православні християни живуть в умовах секуляризованого суспільства. Релігія стала приватною справою людини. Сьогодні професійна діяльність і соціальний статус людини переважно не залежать від віри, моральних устоїв, талантів і особистих нахилів. Вони залежать від здатності увійти в глобальний економічний розвиток. Щодо нас, православних українців, то ми живемо в постатеїстичному суспільстві, яке довгий час було відірване від церковного життя. Окрім того, нормальному розвитку українського православ'я заважає опір різних сил утворенню Помісної Православної Церкви, від чого страждає Вселенське тіло Церкви. Проте, не дивлячись на всі перешкоди, церковне життя відроджується після тривалого періоду гонінь. Тому сьогодні на мирянах, а особливо свідомій православній молоді, лежить особлива місія у відродженні нашого Святого Православ'я.

Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет в доповіді на Помісному Соборі УПЦ КП з нагоди 2000-ліття Різдва Христового зазначив, що місією Церкви є моральне оздоровлення суспільства через приватну особу. "Соціальне служіння Церкви має велике значення, - сказав Святійший Патріарх Філарет, - але набагато важливішим є духовне відродження. Не даремно Христос сказав: "Шукайте насамперед Царства Божого, а все інше додасться вам" (Мф. 6, 33), тобто, насамперед, турбуйтеся про духовні цінності, а матеріальні будуть наслідком вашого духовного життя. Царство Боже, яке приніс Ісус Христос на землю і яке не від світу цього, тому і називається Божим, що його центром є Бог. А це означає, що духовні цінності повинні мати пріоритет над цінностями матеріальними. Такого принципу додержувались перші християни, завдяки йому вони, будучи нечисленною групою, подолали могутню Римську імперію, яка на той час уже морально загнила".

Яким же повинно бути сьогодні життя християн у Церкві?

Насамперед, нам потрібно долати існуючу "розділеність" мирян і духовенства, яка створюється через охолодження віри у всіх християн і їх недостатню участь в літургійно-богослужбовому житті Церкви. Членам православної громади потрібно, в міру можливості, приймати молитовну участь у всіх церковних службах! Нам, сучасним православним християнам, необхідно кожної хвилини, за допомогою благодаті Божої, яка перебуває в Церкві і подається в таїнствах, долати і роздвоєність власного життя, - "релігійну шизофренію", як назвав це явище Святійший Патріарх Філарет в одній із проповідей, - коли християнин у храмі є "християнином", а поза храмом - "світським" членом секуляризованого суспільства. "Нам достатньо лише перерахувати деякі головні "цінності" нашої сучасної культури - успіх, безпека, суспільне положення, конкуренція, вигода, престиж, марнославство - щоб зрозуміти, наскільки воно суперечить самому духу Євангелія...", - зауважує прот. О. Шмеман у книзі "Святая Святим". Через участь у богослужбовому житті Церкви та духовно-моральне вдосконалення, свідомі (практикуючі) християни зможуть повернути в Церкву і тих її членів, які сьогодні лише формально називаються християнами.

Необхідно ще раз наголосити на тому, що Євхаристія є центром життя православних християн. Ми всі добре знаємо, що в древній Церкві причастя всіх вірних за кожною Божественною Літургією було самоочевидною нормою. Важливо, однак, підкреслити, що саме загальноцерковне і регулярне причастя сприймалося не тільки як акт особистого благочестя і освячення, але, перш за все, як акт, що вказував на саму приналежність до Церкви. Відлучення від причастя було покаранням за тяжкі гріхи, через які людина сама себе відлучала від благодатного життя в тілі Христовому - Церкві. Євхаристія і називалася Таїнством Церкви, Таїнством зібрання, Таїнством єдності. "Для того Він змішав Себе з нами, - говорить святитель Іоан Золотоуст, - і розчинив Тіло Своє в нас, щоб ми були чимось єдиним, як тіло, з'єднане з Главою". Часта сповідь і причастя під час Літургії повинні знову стати прагненням і нормою церковного життя - життям християн, життям тіла Христового.

Ще одним важливим моментом служіння християн у Церкві повинно стати постійне свідоцтво про Христа і Його Церкву. Наприклад, митрополит Антоній Сурожський вбачає "царствене священство" будь-якого християнина - і мирянина, і священика, тобто - народу Божого, в тому, щоб кожного дня віддавати своє життя за життя кожної людини. "Ми спільнота людей, - пише митрополит, - які повинні йти в світ, іти туди, де не чули про Христа, туди, де не вірять в Бога, іти туди, де розбещеність, де неправда, де немає віри, де немає надії, де немає радості, де немає любові, і все це приносити в собі і давати ціною свого життя". Таке віддавання свого часу, таланту, знання, віри, любові, - життя може найкраще реалізовуватися в діяльності братств, гуртків, недільних і катехитичних шкіл при парафіях чи єпархіях. Діяльність таких церковних інституцій буде давати можливість християнам свідомо приймати участь у житті Церкви і повертати у Церкву її "формальних" членів.

І насамкінець, хочу наголосити ще на одному. Кожен християнин покликаний до обоження, кожен з нас повинен стати "храмом Духа Святого" (1 Кор. 3, 16). Шляхом власного духовно-морального вдосконалення, через благодатне життя в Церкві преображати себе і світ. При цьому ми повинні пам'ятати слова Спасителя "Царство Боже... силою здобувається і хто докладає зусилля, здобуває його" (Мф. 11, 12). Це означає, що духовне життя - це щосекундна боротьба з гріхом у собі, це максимальний (наскільки дозволяють сили) аскетизм і молитовна праця, які ведуть християнина до найтіснішого єднання з Богом в єдиному тілі Церкви. Цей шлях нам показали святі угодники Божі. Серед них були і єпископи, і священики, і миряни. Своїм життям і служінням в Церкві вони показали шляхи і можливості виконання свого покликання, адже Церква - це зібрання покликаних для служіння Христу і всім людям.

Ось ті головні духовні підвалини, на яких сьогодні християни, члени Тіла Христового, повинні будувати своє служіння в Церкві, в міру дарів Духа Святого, Який перебуває в Церкві.