"Добрий вечір тоо-о-обі, пане господа-а-а-рю, ра-ду-йсяаа, ой радуйся, зе-е-ем-ле, Син Бо-жий на-ро-ди-всяааа!..." - аж душа здіймається від цих співів.

Ось уже Різдвяний піст. Вже у повітрі бринить очікування світла Різдва Христового. Вже духовні передчуття свята таїни Втілення Бога… І вже, нарешті можна співати колядки!!! І знову виринають із глибин пам'яті дорогі серцю і такі по-родинному затишні образи завірюхи за вікном і теплої зати, рушників на столах, свічок при образах, усміхнених любих людей, сніжку під ногами - як він так казково переливається під місячним сяйвом і рипить!... Мені завжди в такі моменти пригадуються слова з поезії Івана Малковича:

"Хтось із дитям удвох
бродить різдвяним садком.
Каже дитятко: "я - Бог",
трусить сніжком.
Кутає благодать
їх в найтихішім з садів,
пір'ям холодним риплять
білі гусятка слідів…"

Так, це час незабутній. Для мене особисто, це час, коли до мене - десь із якихось глибин - приходить моє дитинство. І дивиться просто мене у вічі. І я знаю - це, насправді, Бог дивиться. Він завжди ТУТ. Але на Різдво Він дарує пережити свою присутність по-особливому. Я знаю, що у кожного в серці засвічується якийсь свій потаємний і найсвятіший вогник у Різдвяну пору. І тому ми любимо Різдво.

І це переповнення любов'ю Божою вело і досі веде людей від хати до хати, від серця до серця зі сівами різдвяних колядок, віншуваннями, усмішками, а іноді навіть із театралізованим дійством - вертепом, - але обов'язково під проводом різдвяної колядницької Зірки!

Наші братські колядування вже стали маленькою (за тривалістю свого існування), але важливою і улюбленою для багатьох традицією. Ми традиційно складаємо вели-икий список наших друзів і друзів наших друзів, і друзів друзів наших дру.. - людей усіх вікових категорій і різноманітних родів діяльності, які хочуть, аби до них завітали і принесли до хати Свято, - і вирушаємо у "сакральну мандрівку" Києвом. Свою порцію привітання отримують і усі, хто трапляється на шляху - чи то в метро, чи в трамваї, чи в маршрутці, чи у дворі біля будинка. Але спершу ми готуємось. Збираємось напередодні відкриття сезону колядування і переспівуємо заново усі колядки, для когось призабуті, а комусь - нові, складаємо сценарій, розучуємо слова, виробляємо Зорю, оздоблюючи її з особливим благоговінням, вдягаємо вишиті сорочки, причепурюємось гарнесенько: дівчата барвистими хустками, хлопці - кожухами, беремо дзвіночки і різні поробки у вигляді ангеликів чи маленьких зірочок, чи ще що ми там вигадаємо, - ну і аж тоді вирушаємо у Свято.

Для нас це вже природно і звично. Але для Києва, треба визнати, це не зовсім так. Навіть, зовсім не так. Столиця рідної України, внаслідок ряду причин, - на яких зупинятись не будемо, і які усім відомі, - вже значно відірвалась від свого прадавнього коріння. І частіше зустрічаєш подив в очах перехожих, аніж впізнання своєї традиції. Але слід також зауважити, що реакція загалом позитивна. Людям подобається - це головне. Щось там усередині починає ворушитись і не давати спокою - це гени! Їх не треба заштовхувати назад, присипляти і переконувати себе і оточуючих, що ти їх не бачиш. Краще просто підспівати - як душа бажає! Це консолідує нас. Як співалось в одній пісні кінця 80-х, "заколядуймо, браття, хто ж, якщо не ми?"

Але, окрім того, кияни - ще й люди обізнані люди у багатьох сферах. Зокрема, часом можна почути: а Коляда - це ж просто відгомін язичництва, а християнство ж просто переробило, одягло у свою ідеологію старі-престарі, архаїчні поганські культи, що жили тут споконвіку, що ж це ви, православна молодь, насправді язичництво культивуєте? І взагалі, мовляв, немає ніякого православного змісту змісту у цих колядуваннях, все це по суті своїй махрове поганство - і крапка.

Ну, тут є про що поговорити. Для початку - трохи про архаїчну дохристиянську традицію. Це дійсно культура наших предків, вона має свій зміст і смисл, і її треба знати. А крім усього, вона відіграє свою роль у нашому - вже християнському житті. Тому її не слід просто відкидати, а краше знати, аби вміти оцінити і зрозуміти. Усе людство складає єдність завдяки єдиній природі, тому усе, що будь-коли стається з будь-якою, нехай, часом, найменшою, його частиною - має значення і для нас, і для Бога. Отож, до архаїки.

В Україні період Різдва з прадавніх часів називають ще Колядою або Корочуном. Слово "коляда" у вітчизняному язичництві позначало прадавню всеслов'янську богиню неба, мати Сонця, дружина Дажбога (у поляків та литовців - КОЛЕНДА, в молдаван та румунів - КОЛИНДА). Ім'я походить від слова "кала" - "коло", як вважають деякі дослідники, давньоарійського, - древньої назви Сонця ( у скіфів КОЛО-КЕАЙС) - слова, що вживалося для позначення точного відрізку часу, періоду, епохи тощо. Згадки про свято Коляди знаходять у т.зв. Велесовій Книзі, яка, як вважають дослідники, є пам'яткою V-IX ст., але розповідає й про події ще давнішої доби. За віруваннями наших пращурів, Коляда щороку в найдовшу зимову ніч народжує БОЖИЧА - нове сонце, Новий рік, сина Дажбога. Пологи Коляди відбуваються на землі, здебільшого в Дніпрових сагах. Цьому передує перевтілення Коляди у козу, аби її не впізнала зла богиня Мара, що вічно ганяється за Колядою. Свято Коляди у наших пращурів-поган відбувалося, як правило з 24 грудня до 6 січня. До свята входило обрядове запалювання вогню, пов'язане з народженням нового бога - Божича (вогонь мав допомогти новонародженому в боротьбі з Марою), посипання зерном (на врожай)в домі сусіда чи родича, ходіння з плугом чи козою, урочисте внесення в хату і встановлення на покуті снопа - т.зв. "дідуха",в якому, як вірили, зимували душі померлих родичів-чоловіків, а в "бабі" - пучку соломи чи сіна, що його заносили разом з дідухом - жіночі душі померлих родичів, обрядове споживання куті, меду, узвару, різдвяного короваю, смаженого порося, різноманітних пирогів, книшів, вареників - символів родючості. Святковий бенкет має поєднати три часи народного буття: минуле (предки), сучасне і майбутнє (ще ненароджені покоління). Пращури-язичники мали і прекрасний звичай на великі свята (яким є й Коляда) припиняти всі війни та сварки між народами, між сусідами чи родичами. Святкування передбачало також рядження, танки та пісні (колядки) спалювання колоди (символа Мари). Із святом Коляди вчені пов'язують першопочатки слов'янського вертепу та театру. В деяких колядках згадується Коляда як Богиня, яка приходить напередодні Різдва, а за нею йдуть колядники - виконавці священних пісень на її честь.

Найстародавніше Різдво святкувалося язичниками в Європі, Індії, Малій Азії. Латинська назва свята Різдва етимологічно має значення "дня народження Сонця Непереможного".. У стародавніх релігіях відзначалося народження богів - давньоєгипетського Осіріса, давногрецького Діоніса, давньоіранського Мітри та ін. Дати цих свят припадали на кінець грудня - початок січня, в дні зимового сонцестояння, "повороту до весни". Такі культи до кін. 4 ст. були значно поширений у народних віруваннях. Подолання їх пов'язане, зокрема, з Нікейським Собором 325 року. Але ще досить довгий час Церква боролася з двовірським (змішаним) відзначенням Різдва. Свідомі і несвідомі відгомони маємо і донині. У вітчизняному язичництві аналогом вищезгаданих новонароджених богів був Сварог, або Рід. Слід зазначити, що образ Сварога втілював у собі язичницькі уявлення про бога-творця, саме йому співали молитви в час зимового сонцевороту. Ці глибинні народні обряди уславлення новонародженого Сонця (Дажбога) дослідники пов'язують з давньоіндійськими традиціями. Так, наголошують на багатьох спільних мотивах давньоукраїнської поганської містерії "Різдва Світла" з піснями-славами Ріѓведи - найдавнішого сарального тексту на землі. Цю спільність походження ілюструють українські космогонічні колядки, які вважають найдавнішими. В таких колядках можемо зустріти мотиви сотворення світу - "Різдва Світла" (Небесного Вогню, Сварога), народження Води (Небесної Вологи, Богині Дани) - за прадавніми уявленнями, двох першоначал життя. Саме першотворчі елементи, Вогонь і Вода, вважались центральними постатями містерії творення Всесвіту. Вогонь - потрійна животворна сила, що постає в символах Сонця, Місяця й Зорі. Вогонь, як вірили, своїм теплом пробуджує животворну Воду. В тій воді сам Сварог купається, поєднуючись з Водою Данною. Мотив весілля Неба і Землі був поширений здавна серед усіх слов'ян. Вірогідно, це весілля справлялося навесні ("Великдень"), а в грудні (через 9 місяців) народжувався Божич - син Сварога - Дажбог. В усіх космогонічних колядках птахи створюють світ, виступаючи у ролі такого собі деміурга. Наприклад, вони витягують з дна морського (первісного хаосу) золотий пісок і золотий камінь, з якого створюють небо, землю, сонце, місяць і зорі. Вони упорядковують світовий хаос, перетворюючи його на космос (тобто, з грецької - "порядок"). Вогненний птах виступав у ролі творця у віруваннях багатьох народів від Європи до Індії, аж до Америки. Цікаво, що космологічне уявлення про коло часу, або "коло Свароже" - на наших землях, як про сукупність божествлених 12-ти місяців, включло в себе і вірування, що ці "брати-Місяці" можуть зійтися до купи й сісти за один стіл тільки раз на рік власне на Різдво, щоб після цього бенкету вже приходити почергово, кожен у свій час за календарем.

У давніх колядках зустрічаємо й інші образи. Ось, для прикладу, тлумачення найпоширеніших. Різдвяне деревце (вишня, дуб, явір, сосна, ялина, яблуня, виноград), яке часто згадується в колядках, - символ осі світу, яка своїм крутінням приводить в рух увесь Всесвіт, водночас, воно є й "Деревом Роду", що, як вірували, поєднувало всі три сфери буття і три часи: "наву" (корінь - предки, минуле), "яву" (стовбур - земне життя, теперішнє) і "праву" (крона, листя - божественний закон, майбутнє). Дерево як прадавній символ життя ("райське дерево", "світове дерево") існувало в багатьох найдавніших міфологіях світу. Зображення дерев знаходимо також у культурі Трипілля (VI-III тис. до н. ч.). Ось інші символи різдвяної символіки: кінь - символ світанку, свиня - жертовна тварина на Різдво, змія - символ землі, водної богині, чоловік і жінка - батько й мати.

Поступово, християнська Церква витісняла язичницькі світа. Звертаючись до історії формування християнського календаря, ми побачимо, що спочатку 6 січня було потрійним святом Народження, Хрещення й Богоявлення Христа. У ІV столітті 25 грудня стали відзначати Народження, а 6 січня - Хрещення та Богоявлення. І лише наступного століття Різдво Хрестове міцно увійшло в життя християн як окреме календарне свято. У Х столітті християнство було запроваджено на Русі й відтоді свято Різдва Христового стало невід"ємною частиною нашої культури. Разом із вірою Христовою в Україні та за її межами набули поширення такі народні традиції, як колядування та щедрування. Коляда набула нового змісту і стала справжнім гімном Христу, оспівуванням Його Народження. У щедрівках же традиційно більше оспівують природу, висловлюють очікування весни.

Першими оповісниками народження Христа у давнину були діти та підлітки, які обходили ватагою багаті й бідні оселі, співаючи колядки та щедрівки. І в кожній хаті світлішало, людям ставало легше на душі. Колядників чекали з нетерпінням і щедро віддячували їм яблуками, горіхами, бубликами. Вважалося, чим більше дітей завітає до хати, тим щедрішим для її господарів буде Новий рік.

У час Різдвяного посту готувалися до самого світа, виконувалися всі хатні роботи: світлицю білили, прибирали розписами, вивішували найкращі рушники, розкладали килими. Покуття оздоблювали особливо урочисто й прикрашали запаленою свічкою чи лампадою.Тут ставили - дідуха з колосків жита чи пшениці, зібраних наприкінці жнив, який у християнському контексті набуває символічного значення вдячності Богові за врожай. Прикрашають хату. З дебелих житніх стебел нарізаюли різних розмірів соломинки. Просовуючи через порожнину нитку, робили з них різноманітні кубики, пірамідки. За основу брали найбільшу фігурку. До неї долучали з боків менші (іноді в середині центральної фігурки знаходилося кілька маленьких ромбиків або квадратиків). Бокові стебла обмотували різнокольоровим папером або ж пацьорками. Напередодні Різдва "павуків" підвішували до центрального сволока чи на виході напроти дверей. Вони тримались на довгій волосинці з конячого хвоста (або на нитці) і постійно крутились, наче живі, завдяки циркуляції повітря.

Ці іграшки названо "павуками" за подібність до цих комах і павутиння, яке вони виплітають. Вишуканість, з якою виготовляють павуки свої дивовижні мережива, завше викликала симпатію. За народною уявою вони уособлюють працьовитість.

Крім цього, відоме й повір'я: якщо поруч з вами спустився павучок, то це має віщувати якусь новину. Можливо, їх виготовляють для того, щоб у такий спосіб сповістити про Різдво.

Поруч з "павуками" сусідяться "їжачки". Їх роблять із тіста або глини. У виліплену форму густо затикають невеличкі колоски, потім все це сушать на комині.

Поміж подвійні вікна вставляються різноманітні прикраси. Вони виготовляються із різновідтінкових стебел соломи, кольорового паперу, через які продівають нитку і підвішують між склом

Переддень Різдва - Святвечер (або Багата кутя, а з язичницьких часів до нас дійшла назва Вілія) починався з появою на небі першої зірки. У цей день піст був особливо суворим. Крім куті на столі обов"язково стояли 12 пісних страв: грибні, ягодні, пиріжки з квасолею чи капустою, смажена риба, борщ з рибою і грибами та ін. Першою починали їсти кутю. Далі годилося скуштувати всіх страв, запиваючи їх узваром. Завершивши обрядову трапезу, діти після спочинку розносили гостинці своїм родичам. Ті з нетерпінням чекали бажаних гостей. Нарешті з"їжджалася уся родина й сідала за святковий обід, який тривав допізна.

Надвечір село знову оживало - починалося масове колядування. У різних регіонах воно проводилося по різному: на Покутті колядували ще напередодні Різдва, на Лівобережжі - першого дня, після Служби Божої, а на Поділлі - водили ватаги лише другого дня свят. Готувалися до цього заздалегідь - виговляли колядницькі обладунки: восьмикутну зірку, маски Кози, Ведмедика. Різдвяні колядницькі гурти споряджали переважно парубки. Вони обирали отамана - Березу (Брезая)- хлопця, котрий вирізнявся спритністю, дотепністю і якого в селі поважали. Крім того він мав уміти гарно починати пісню, зробити в ній вивід. Обирали також і латкового (збирае сало й ковбаси), хлiбоношу, скарбника, звiздаря (носить зорю), дзвонарiв, танцюристiв, скрипалiв. Колядувати годилося кiлька ночей, допоки обiйдуть кожну оселю в поселеннi.

Традиційний одяг колядницьких ватаг - білі та коричневі кожушки й свитки, чоботи власної роботи, хустки або віночки у дівчат. Святкові ватаги залежно від регіону різнялися своїм кількісним складом і обрядовими персонажами. Обходячи оселі, колядники піснями та відтворенням побутових сценок поздоровляли господарів та іхніх дітей, бажаючи всім щастя й здоров"я на многії літа.

Особливо радісним було Різдво для дітей. Ватаги хлопчаків ходили по хатах з вертепом - маленьким ящиком, обклеєним кольоровим папером, де за допомогою ляльок, закріплених на осі, розігрувалися вистави, що складалися з двох частин. Одна частина була пов"язана з народженням Христа і біблійними персонажами; друга, світська, включала до свого сюжету житейські історії про Добро і Зло. З давніх поганських часів традиційно першими віншували і колядували хлопчики, це було пов'язано з забобонним уявленням про те, що лише коли до хати першою зайде особа чоловічої статі - це на щастя. З християнською традицією це вірування, ясна річ, не узгоджується.

Наступний за Різдвом день - свято Богородиці. Було за звичай у цей день відвідувати жінок, які приймають пологи, а також справляти обіди та панахиди за померлих.

Отже бачимо надзвичайно символічно насичену традицію всвяткування часу Різдва на наших землях ще з прадавніх дохристиянських часів. Але важливо, як уже говорилося, оцінити і зрозуміти їх смисл і значення. Зробімо таку спробу.

Християнство своїм приходом, як відомо, заперечило і відинуло поганство. Але й інший бік справи. З перших же років свого існування християнство продемонструвало і певне позитивну оцінку цього періоду людської історії. Зокрема, таке ставлення можемо прослідкувати у місіонерській діяльності св. ап. Павла, яка увиразнюється в описаній у Дяннях апостольських події його приходу в ареопаг. Вісник християнства приходить в саме серце язичницького мудрування і вказує поганським мислителям, що істина, яку вони шукають - там де зведений ними вівтар "невідомому Богові".Позиція св. ап. Павла така: язичники також шукають Бога і серед них є люди, як роблять це щиро, тому все, що треба від нас, християн, - це вказати їм на ту Істину, яку вони шукають, а точніше, явити Її. І говорити з ними слід при цьому їхньою мовою - тобто зважати на їх спосіб мислення, понятійний апарат і досягнення їх думки. І тоді можна буде їм вказати, в яких моментах вони підійшли до Бога найближче. Таке ставлення до язичницької мудрості знаходимо і у цілого ряду подальших християнських мислителів. Тут можна згадати лише деякі імена найбільш відомих апологетів і отців Церкви, таких як Юстин Філософ і Мученик, отці-каппадокійці Василій Великий, Григорій Богослов і Григорій Ниський, Максим Сповідник, Григорій Палама та ін. Подібні ж інтенції зустрічаємо і у творах більш наближених до нас у часі богословів - В. Лоського, митр. Антонія Сурозького та ін.

Таким чином, крізь призму такої солідної богословської традиції маємо можливість поглянути і на наш вітчизняний язичницький досвід. З чим ми тут стикаємось? З одного боку, можемо почути такі думки, що наші духовні корені - у поклонінню сонцю, а чуже і вороже нам християнство, виключно з політичних мотивів, прийшло з Візантії і меркантильно, керуючись інстинктом самозбереження в одвічній боротьбі за виживання в умовах природного добору, а також і завдяки підтримці держави, взяло собі тай переодягло глибокі язичницькі смисли у власну ідеологічну одіж. Відбилося це, ну, приміром, в тому, що Божича чи Хорса назвали Христом, Мокошу - Матір'ю Божою, Сварога - Саваофом, Велеса - Власієм, Перуна - Петром або Іллею, і Свята Вечеря Ісуса з дванадцятьма апостолами - також є всього лиш копією сонячного міфа, але вже з історичними дійовими особами і цілком, як вважають у випадках подібної інтерпретації, земним змістом. Отож і співають собі тепер наївні люди, які називають себе християнами, святкуючи своє християнське Різдво, "Син Божий народився", і гадки не маючи, що введені вони в оману, і насправді народився "світ божий". Саме так вважають нинішні язичники, а за ними - свідомо чи несвідомо і досить численні світські історики, етнографи, культурологи, фольклористи, філософи культури…

Що ж ми можемо їм відповісти? Дійсно, численні подібності, якщо можна так сказати, формально-образного характеру заперечити неможливо. Вживаю таки понятійний неологізм, бажаючи відобразити той факт, що таким дослідниками образність і символізм християнства тлумачиться суто зовнішньо-формально, без розуміння справжнього смислу біблійних символів і образів. Знання язичницького символізму у таких випадках очевидне, а от аналіз християнського - з тою ж очевидністю відсутній.

Чому перші часи утвердження християнства храми споруджували на місцях язичницьких капищ? Тому що Церква не любила певну частину людей і прагнула їх фізичо утиснути і знищити? А якщо зважити на те, що Церква - Це Тіло Христове, а Христос - це Бог, то що, виходить, Бог ворогував з певною частиною свого творіння і просто хотів її знищити? Бог є любов. І вся діяльність Церкви, яку Він промислом Своїм скеровує, спрямована на включення усіх людей, а з ними і всього світу, до реальності Царства Небесного. І лише наділена свободою людина може відсторонити себе від цього процесу. Але Бог у Своїй Церкві ніколи Сам не відкине людини. Церква має символічний вимір. А символ - це зустріч двох.(Як відомо, за грецькою традицією "символом" називали розламану надвоє дощечку, половинки якої перебували у двох віддалених одне від одного людей, і коли один з них хотів передати іншому якусь інформацію через посланці, то дава останньому свою половинку як знак достовірності). Церковні символи є точками зустрічі людини і Бога, синергійними моментами життя. І от, в руслі цього свого символізму, Церква являла, і являє досі, що, приміром, язичницьке капище - як місце, де сконцентровані усі дохристиянські людські потуги з'єднатись з Богом, але тоді ще не відомим, - отримує своє логічне духовне завершення саме в аналогічній смисловій моделі християнського зраму, де шуканий раніше Бог вже присутній реально, у літургійному досвіді життя. Подібна ж ситуація і з традиціями святкування Різдва. Так, у Христі довершилися, наприклад, космологічні язичницькі інтуїції про очікувану кращу долю, що втілилось в образі приходу у світ світла, сонця. У Різдві Христовім дійсно і реально сповнилося те, щ язичники виражали в образах сспільної вечері усіх родичів - живих, мертвих і ще не народжених,- разом зі світом природи і світом тварин (свійських тварин також запрошували до вечері), а також і в образ вечері усіх місяців як символічній точці, де сконцентрований час як такий. Адже за православною антропологією, викладеною св. Максимом Сповідником, Христос поєднав усі існуючі роз'єднані внаслідок гріхопадіння людини світи: Божественний, ангельський, природний, внутрішньо-людський, між-людський, явив також і володіння часом і простором.

Церква, таким чином, свідчить: вона не відкидає попередній духовний досвід людей, вона його вперше наповнює істинним і живим змістом. Все, до чого люди дійшли у своїх духовних пошуках і прагненнях, - дуже цінне. Чи то язичницька філософія з її поняттєвим апаратом, який, до речі, був з успіхом запозичений і, так би мовити, сповнений, довершений у смисловому розумінні, християнськими апологетами, отцями Церкви і подальшими богословами. Чи то будуть форми культури, які є виразом - просто не вербальним, а образним - того ж самого людського досвіду життя у пошуах Бога. Єдине що - помилкою з церковної точки зору буде спроба розцінювати язичницький досвід як щось завершене, як довершену систему знання і задовільний духовний досвід, на якому можна зупинитись. Тому християнські апологети і звертали усі свої сили на пояснення обмежень поганського уявлення про Бога і розкривали повноту усіх очікувань людства у Христі. І з успіх це зробили. Просто чують не всі. Як не всі, хто говорить про Бога, насправді хоче його бачити і знати.

Тому цілковито виправданим з православної точки зору є колядування. І ані той факт, що на місці імен постатей християнської сакральної історії можливо й справді колись стояли імена язичницьких божеств, ані факт зовнішньої подібності якихось обрядів і ритуальних дій не можуть заперечити справжнього православного змісту і смислу наших нинішніх церковних колядувань. Слід всміти розрізняти - і на те нам даний розум і Причастя - символіку, що слугує християнською проповіддю про любов Божу і забобони марновірців. Адже в кожній нашій дії під час різдвяних колядувань, вчиненій з любові до ближнього, в ім'я Бога і на Його славу, світить світло Христа. І кожна християнська душа, яка хоч би раззустрічалась з колядницькою ватагою, це точно переживає.

Марина Кузьминська

У статті використані матеріали сайтів:
http://podil.com/nation/traditions.htm
http://svit.ukrinform.com:8101/traditions-rizdvo.shtml
http://www.uaorthodox.org/article.php?pid=176
http://www.tsikhotska.lutsk.ua/i-frame.html
http://www.infb.net/01_03/7.shtml
http://pravo.iatp.org.ua/pra/12p4.htm