Св. князь Володимир Великий мав 12 синів. Улюбленими його дітьми були Борис і Гліб. Обидва брати, окраса великокняжого двору св. Володимира, відзначалися богоугодним життям. Виховувала їх мати, болгариня за національністю, у християнській вірі.
Під час св. Хрещення Борис отримав ім'я Роман, а Гліб - Давид. Вони дуже любили церковні відправи, щоденно ходили до церкви, беручи участь у богослужіннях, милозвучно співаючи на вечірніх та ранішніх відправах. Псалми Утрені й Вечірні вони знали напам'ять. Часто читали Святе Письмо та життєписи святих мучеників. Не занедбували також військового вишколу і світського навчання, яке було потрібне їм як майбутнім правителям народу і воякам-оборонцям рідної землі перед наступами ворогів.
Князь Володимир ще за свого життя поділив державу поміж своїх синів. Борисові дісталося князівство в Ростові, а Глібові - в Муромі. Були це сторони далеко віддалені від Києва - центру Русі-України, тому в їхніх князівствах було ще багато поган. Борис та Гліб вважали своїм обов'язком просвітити своїх підданих світлом християнської віри. Обидва князі були для своїх підвладних не так володарями, як радше батьками-опікунами, милосердними до вбогих і потребуючих, удовиць та сиріт, тому народ дуже любив Бориса і Гліба.
Князь Володимир, важко занедужавши і передчуваючи близький кінець свого життя, покликав до себе сина Бориса, щоб передати йому великокняжий престол у Києві. Він був переконаний, що тільки Борис, пройнятий духом Христової віри, буде гідним його наслідником. Та саме тоді надійшла вістка про черговий наїзд диких печенігів на землі Київської держави. Володимир послав проти ворогів військо на чолі з Борисом, а сам замкнув навіки свої очі (1015 р.).
Відсутність Бориса в Києві використав один із синів князя Володимира - Святополк, що був жонатий з дочкою польського короля. За намовою свого тестя, Святополк після смерті Володимира перейняв великокняжий престол у Києві. Кияни, знаючи заповіт і бажання св. Володимира, покликали Бориса до Києва, щоб він законно посів великокняжий престол згідно з бажанням його батька.
Але Борис, обдумавши справу як слід, вирішив не йти на Київ, щоб уникнути кровопролиття та братовбивчої війни. Тоді військо, що було з Борисом, розійшлося, а при ньому залишилася тільки невелика охорона.
Але такий хід справ не задовольнив Святополка. Знаючи, що народ і військо в Києві були за Бориса, задумав убити його. Виконати каїнове діло найняв кількох бояр. Найманці прибули ввечері до місця, де розташувався табір Бориса. Але оскільки того дня була субота, і Борис у своєму шатрі співав Всенічне перед неділею, вбивці чекали, доки він закінчить моління й піде спати. Один із Борисових слуг викрив найманців Святополка, що чатували на життя Бориса, і негайно повідомив князя про це. Та праведний Борис спокійно закінчив богослужіння, після чого припав навколішки перед іконою Спасителя та гаряче молився, щоб Бог вчинив його гідним мученицької смерті, такими словами: "Господи Ісусе Христе! Ти постраждав за мене на хресті дозволь і мені перетерпіти за Тебе не від рук ворогів, а власного брата. Боже, не зачисли йому цього за гріх, бо він не знає, що робить...".
Після цієї молитви Борис цілковито поклався на Божу волю і спокійно пішов спочивати. А найманці Святополка вдерлися до шатра і списами прокололи його. Думаючи, що він уже мертвий, побігли геть. Тим часом Борис з останніх сил своїх підвівся і вийшов із шатра, але один з убивць ударом списа повалив його на землю. Слуга Бориса Юрій хотів боронити свого пана, але і його вбили, відрубавши йому голову.
Вбивці загорнули тіло Бориса в полотно й повезли у Вишгород, поблизу Києва, де перебував тоді Святополк. Та Борис не був мертвим, він ще дихав... Коли про це довідався Святополк, послав двох вояків, щоб мечем пробили серце вмираючого. Так загинув князь Борис. Сталося це 25 липня 1015 року. Борисове тіло потайки забрали його прибічники і похоронили в церкві св. Василія у місті Вишгороді. Та Святополк не вдовольнився одним злочином. Після вбивства Бориса постановив звести зі світу також брата Гліба, що був князем у далекому Муромі.
Гліб нічого не знав про смерть батька, ані про те, що в Києві править Святополк. Тому, коли до нього прибули посланці від Святополка з вісткою, що князь Володимир важко хворий, Гліб, не відчуваючи облуди, ані підступу, негайно вирушив до Києва. Дорогою довідався від посланців брата Ярослава, який княжив у Новгороді, що батько Володимир уже помер, а Святополк уже звів зі світу Бориса. Посланці радили Глібові не йти до Києва, бо Святополк і його хоче вбити.
Вістка про вбивство Бориса, якого він сердечно любив, приголомшила Гліба, тому в сльозах молив Бога, щоб прийняв і його життя, коли така його свята воля. І ось коли Гліб оплакував смерть свого брата Бориса, напали на нього найманці Святополка і перерізали йому горло, тіло ж прикрили хмизом на березі Дніпра. Це сталося 5 вересня1015 року.
Тривалий час ніхто не знав, де знаходиться Глібове тіло. За переданням, ясність з неба осіяла те місце, де було заховане тіло замордованого князя. Воно там лежало ціле й нетлінне. Його з великою пошаною перенесли до Смоленська й поховали в церкві.
Святополка, який убив ще й третього брата Святослава, не минула Божа кара. Князь Ярослав розбив його військо. Святополк був змушений утікати до свого тестя в Польщу. Але й там не мав спокійного життя. Він скитався, як Каїн, по різних країнах, жахливо терпів від докорів сумління і марно загинув у лісі між Польщею і Чехією. Історія дала йому заслужену назву "Окаянний".
Згадуючи цю сумну історію - братовбивчу смерть трьох синів великого і святого князя Володимира мимоволі думається: "Як це можливо, щоб одні сини - Борис і Гліб - були справжнім вмістилищем християнських чеснот, а Святополк, інший син, став виродком, убивцею задля своїх особистих амбіцій, владолюбства? А висновок такий: святість, християнські чесноти та інші моральні цінності людина отримує не як спадщину, а здобуває своїм власним зусиллям за поміччю Божою. Хоч людина і має нахил до злого, та вона зможе себе опанувати, коли слухатиме голосу свого сумління та співдіятиме з Божою ласкою. Святополк Окаянний - це історичний приклад того, до чого може дійти людина, коли над нею запанує невгамовна жадоба будь-чого, в цьому випадку - влади. Така людина здатна на будь-які злочини, ... переступити через рідного брата чи батьків. Приклад св. Бориса і св. Гліба свідчить, що справжня християнська любов і миролюбність - це великі чесноти в особистому, сімейному та суспільному житті. Борис і Гліб воліли віддати свої молоді життя, щоб не довести до братовбивчої війни. Вони радше дозволили, щоб їх убили, ніж мечем та кровопролиттям дійти до влади, їхня благородна чеснота сяє нам дороговказом крізь усі віки.
Князь Ярослав Мудрий, посівши в Києві великокняжий престол у 1019 році, вшанував своїх помордованих братів Бориса і Гліба. їхні нетлінні мощі були покладені у кам'яній домовині в церкві св. Василія у Вишгороді. Коли ж ця церква згоріла, то 1021 року побудував нову церкву, в якій помістив домовину братів-мучеників. Тоді домовину ще раз відкривали й переконались, що тіла Бориса і Гліба були нетлінні - немов живі.
Згодом, 1072 року, син Ярослава князь Ізяслав побудував окрему церкву на честь св. мучеників Бориса і Гліба. У 1115році, за князя Володимира Мономаха, святі мощі братів було перенесено до новозбудованої кам'яної церкви та покладено у багато оздобленій срібній домовині.
Нетлінні мощі св. князів Бориса і Гліба прославилися численними чудами. У Вишгороді жив юнак, якому цілком відняло одну ногу, тому він пересувався тільки за допомогою милиць. Але він часто ходив до церкви св. мучеників Бориса і Гліба, де зі сльозами благав їх про своє оздоровлення. І одного разу з'явилися йому обидва св. мученики вночі, перехрестили тричі його хвору ногу й відійшли. Юнак пробудився цілком здоровим. Радісно зіскочив з ліжка і, прославляючи Бога, розповідав усім, як за допомогою святих страстотерпців Бориса і Гліба Господь його оздоровив.
А один сліпий чоловік часто ходив до церкви св. Юрія в Києві, просячи Божої допомоги у своєму горі. Одного разу йому в сні з'явився св. Юрій і сказав молитися до св. мучеників Бориса і Гліба, бо вони отримали ласку від Бога оздоровляти людей у цілій руській державі. Сліпий вирушив до Вишгорода й там з великою вірою молився до св. мучеників. По кількох днях з'явились йому Борис і Гліб, тричі перехрестили його очі, й сліпий прозрів. З великої радості і вдячності почав він у церкві й місті прославляти Бога та його святих угодників.
За панування князя Михайла Ізяславовича невинно потрапили до в'язниці двоє людей. Вони в молитвах просили Бога порятунку через св. Бориса і Гліба. У сні з'явилися їм Святі, розкували їхні кайдани та й кажуть одному з них: "Йди до нашої церкви та розповідай, що бачив. А твій товариш, який сумнівався у Божій помочі, залишиться у в'язниці без кайданів і на три дні осліпне". Коли обидва прокинулися, то один був сліпий і без кайданів лежав у камері, а другий - поза тюрмою, хоч брами в'язниці були замкнені. Колишній в'язень у церкві прилюдно розповів усе, що вночі бачив і що з ним сталося. Коли влада дізналася про це чудо, то випустила обох невинних із в'язниці. Коли після трьох днів другий в'язень, за молитвами святих мучеників, прозрів, обидва вирушили до князя Михайла Ізяславовича, розповіли йому про все, а князь, зачудований і наляканий цим чудом, постановив обережніше ставитись до всякого роду доносів.
На князя Всеволода, внука Володимира Мономаха, пішли війною два братаничі - Мстислав і Ярополк. Та Всеволод розгромив їхнє військо, а їх посадив до в'язниці. Народ же, роз'ярений братовбивчою війною, вдерся до в'язниці, виколов обом братаничам очі та на пострах усім випустив з в'язниці. Сліпі Мстислав і Ярополк прибули до Смоленська, де у церкві св. Бориса і Гліба, щиро каючись і перепрошуючи Бога за свій нерозважний крок, навколішки благали Господа про загоєння очних ран, які почали вже гнити. І сталося чудо - їхні очі прозріли. Відтоді вони всюди прославляли Бориса і Гліба.
А один старець Мартин, що замолоду куховарив у турівських єпископів, на старість постригся у ченці і проживав один при церкві св. Бориса і Гліба. Коли він важко занедужав, навіть не міг сам встати, щоб напитися води, почав гаряче молитись до Бога. Святі Божі угодники з'явились йому в людській подобі, напоїли й оздоровили його.
Про ці та інші чудеса оповідають життєписи й народні передання. Сьогодні також є випадки оздоровлень та інших ласк, що їх отримують по всій Україні наші вірні, які щиро, з любов'ю і довір'ям прибігають у своїх потребах до Бога через заступництво наших славних страстотерпців Бориса і Гліба. Тому, святкуючи їхню пам'ять, наша св. Церква на Вечірні співає:
"Прийдіть, вірні, звеличмо чудотворців і мучеників, що законно постраждали й перемогли супротивного ворога. Нині ми весело і з любов'ю вшануймо їхню пам'ять, кличучи: "Радуйтеся, заступники Вселеної і переможці ворогів! Радуйтеся, лікарі хворих і гонителі бісів! Радуйтеся, люб'язна двійко, прекрасні брати, Борисе славний і Глібе чудний! Ви, любимці Христові, благайте за нас Пресвяту Трійцю, щоб умиротворити світ і спасти душі наші".
